Юлька Цибулька

Мене звати Юлька.

Вдома кличуть Цибулька. Чому я так і не зрозуміла. Мамка каже, що через характер. Тато каже, що через чуб. Баба Горпина каже, що через те що скрізь лізу де треба і не треба.

Мабуть баба Горпина найближче до правди.

Чуб у мене справді такий. Стирчить догори сам по собі хоч мамка скільки пригладжує вранці, хоч скільки слиною примащує і притискає долонеюс через п’ять хвилин знов стирчить. Мамка вже махнула рукою. Каже вродилась така, що вже зробиш.

Коси теж, зранку в пучку, акуратненько резиночка з бантиком. До обіду бантик десь загубися, до вечора половина волосся вже вилізе і стирчить в різні боки.

Галька це подруга моя, каже що я схожа на їжака. Але Галька сама схожа на їжака тільки фіг вона признає це.

Живемо ми у Вишеньках. Це село таке на Волині, невелике, зелене, з городами, що тягнуться аж до самого лісу, з річкою що влітку міліє і стає по коліно, з болотом за млином куди нас не пускають але ми все одно ходимо, з одним магазином де продає тьотя Люба і де можна купити все від хліба до сарафана.

Влітку у Вишеньках добре. Тепло, довго світло, черешні на деревах аж гнуться, смородина в кущах чорна і червона, на городах огірки, і помідори, і гарбузи, і кабачки, і всього так багато, що мамка не встигає переробляти і ходить сердита з ранку до вечора але все одно переробляє. Річка тепла. Трава висока. Вечорами пахне так матіолками, коровами яких тільки пригнали з паши, скошеним сіном, і чимось ще таким, що немає назви але це і є запах літа.

Одне тут погано це комарі.

Упирі вони, а не комарі. Злі, кусючі, з самого вечора налітають хмароюна шию, на руки, на ноги, за вухо, в саме вухо навіть лізуть. Б’єш одного летять три нових. Мамка робить якусь мазь з трав допомагає трохи. Баба Горпина каже що від комарів треба часником натертись. Ми з Галькою спробували одиного разу, комарів менше не стало, а от нас потім обходили за три кілометри ще тиждень.

А от комедія у нас на початку літа сталася з Юркою Панасюком.

Юрка живе через забор з нами. От так прямо навпроти через наш квітник видно уже вікна його хати. Йому десять років, на рік більше ніж мені. Він худий, засмаглий до чорноти, коліна завжди побиті і в зеленці, на лобі завжди якийсь синець або подряпина від чогось. Волосся коротке, темне, завжди розпатлане. Очі карі, хитрі. Як дивиться такими очима і мовчить. це погана ознака. Це означає що Юрка думає. А як Юрка думає жди катастрофи.

Вічно він зайнятий якимись справами. То з Мухою і Стьопкою Рижим на роверах по селі гоняться, аж курява стовпом. То рапух ловити біля канави за городами. То будувати халабуду в акації за клубом, вона вже тричі падала і тричі будувалась знов і кожного разу Юрка казав що цього разу точно не впаде. То щось майструвати з дощок і цвяхів в сараї стукіт такий, що тьотя Валя його мамка, виходить і кричить шоб не стукав бо голова гуде, а він говорить добре, і через п’ять хвилин стукає знов.

А Муха це Сашка Мухортенко з кінця вулиці. Словом закадичний друг по нещастю Юрки. Рум’яний, завжди він щось жує то хліб, то яблуко то жуйку яку. Добрий. Але боягуз страшний, тільки не признається в цьому, каже завжди, що нічого не боїться і що він перший пішов би і що взагалі. Але як доходить до діла або в лопухах засяде або додому побіжить швидше вітру.

Стьопка Рижий, третій в цій кампанії, це Степан Гаврилюк. Рудий як морква, веснянки по всьому обличчю. Живіт у нього болить завжди як тільки треба щось робити. Гонитися по селі не болить. На річку купатись, не болить. А як треба сіно громадити, чи картоплю копати, одразу болить. Дивно як.

Зойка це Юркова сестра. Їй сімнадцять. Вона вже доросла і дуже добре про це знає і хоче щоб всі теж знали. Висока, красива, волосся довге і завите. Ходить по двору повільно і важливо наче не Зойка Панасючка, а яка артистка з телевізора. Намащується кремами, нанюхується духами, тако солодкими ще, що аж до нас через забор несе і навіть кури від нього чхають. До клубу ходить кожної суботи. Говорить по телефону годинами з якимось Віталіком із сусіднього села. Що вони там говорять так довго незрозуміло. Юрку не помічає взагалі. Каже що він дурний, малий і взагалі щоб нікому не казав що вони брат з сестрою, бо тільки опозорить її.

Юрка мовчить і не спорить з цим.

Тьотя Валя їхня мамка. Висока як дишло, міцна, з руками як лопати. Голос гучний як крикне то аж шибки дзвенять і собаки на сусідній вулиці відгукуються. Всевидяще око, від неї нічого не сховаєш. Все бачить, все знає, все чує. Говорить швидко, і багато. Любить Юрку, але як він накоїть якоїсь біди то репет стоїть до неділі.

Моя мамка тихіша. Але теж не промах. Як треба то і вона може.

От того дня, я сиділа на паркані і їла смородину просто з куща. Червону, вона кисліша. Чорна вона солодша. Чергувала. Бубку чорну, бубку червону.

Бачу Юрка вийшов з хати серйозний, за ним Муха і Стьопка. Пошепталися. І пішли троє до рівчака за городами.

Я дивлюся їм вслід і жую свою смородину.

Через годину вернулись. Муха руки в карманах. Стьопка Рижий крутить соломину. А Юрка з банкою. Скляною, літровою, накритою зверху шматком марлі і підв’язаною мотузкою. Ніс обережно двома руками, трохи від себе, і дивився тільки на банку не відриваючись.

— Шо там? — питаю через забор.

— Нічого. — каже Юрка і не дивиться на мене.

— Рапуха?

Мовчить. Іде до хати.

Муха йде мимо. Я до нього.

— Мухо шо там в банці?

Муха жує щось. Дивиться вбік.

— Не знаю.

— Знаєш.

— Не знаю.

— Муха.

—Відстань мала.