51 розділ

Торвальд Хаген - самопроголошений монарх Ессхейма

Нервово пересмикнувши плечима, Торвальд озирнувся, але нікого не помітивши, попрямував далі. Вже кілька днів його переслідує відчуття чужої присутності, наче хтось невидимий його переслідує. Спочатку монарх відмахувався, потім наказав слідувати за собою по п'ятах кільком охоронцям, і навіть змусив Магнуса перевірити все в радіусі ста метрів на предмет магічного стеження. Проте так нічого й не з'ясував.

Незабаром до тривоги додався ряд дивних подій. Всього лише дурнуваті збіги, від яких, тим не менш, Хагена нервово пересмикувало. То фіранка в порожньому кабінеті зі щільно зачиненими вікнами колихнеться, то різний дріб’язок змінює своє звичне розташування, то важке зітхання пробере до самих кісток, ворушачи волосся на потилиці. Сон став рідкісним гостем у його покоях, а параноя поступово наростала.

- Хто тут? - заволав у своїй спальні король, уже не в змозі впоратися зі своїми почуттями. А у відповідь тиша! – Я знаю, що ти тут! Я відчуваю тебе!.. Досить ховатися!

Раптом вікно з гуркотом відчинилося, запускаючи в покої крижаний вітер. Поміж фіранок, що шалено колихалися, з'явилася жінка в білому одязі. Сніжно-біле волосся спадало по спині, смертельно блідого обличчя не торкалася жодна емоція, а в прозорих, мов гірський лід, очах застигли осуд та ненависть.

- Юкі, ти мене налякала, - нервово реготнув чоловік, попрямувавши до вікна, аби  його зачинити.

Та коли він наблизився, дівчини на місці вже не було. Ще мить тому вона стояла тут, і ось її вже немає! І тільки тоді Торвальд усвідомив: незважаючи на протяг, ні одяг, ні волосся гості не ворушилися. Моторошна підозра кольнула серце. Що, коли це була не Юкі?

Ніч знову пройшла неспокійно, в очікуванні, що примара таки повернеться, проте нічого так і не сталося. А вранці чоловік приставив двох довірених охоронців до покоїв Хранительки. Незважаючи ні на що, скидати з рахунків витівки Юкі не варто.

Але, як би не намагався Торвальд відкинути містичну складову подій, дівчина в білому все частіше йому ввижалася. Вона нічого не говорила, тільки уважно стежила за ним. Погляд її крижаних очей роздирав короля на частини, витягаючи назовні забуті спогади, змушуючи знову і знову  відчувати провину, що випалювала його серце. Він страждав, з кожним днем, втрачаючи інтерес до королівських справ, навіть доповідь Ленські не привела чоловіка до тями. Він наче щоразу переживав події минулого. Події, які вже шістнадцять років мучили його душу…

"За що?" - шепотіли губи його видіння. "За що?" – луною  віддавалося в голові на кожному засіданні, поки доповідач розповідав про щось своє. "За що?" - вторила Міріам уві сні, стікаючи кров'ю на його руках. Занурившись у власні страхи та спогади, Торвальд абсолютно втратив рахунок часу. Він не їв, не спав, все частіше зривався на оточуючих і все менше нагадував здорову людину…

Це сталося пізно ввечері, після важкого дня, наповненого тривогою та постійним відчуттям небезпеки. Зісмикавшись до краю, чоловік блукав палацом, намагаючись відшукати місце, де б він зміг хоч ненадовго приглушити моторошний шепіт, що розривав голову. Торвальду не вдавалося розібрати жодного слова. Гул десятків, сотень голосів линув ніби звідусіль, проте ніхто, окрім короля, його не чув.

Затиснувши вуха руками, монарх ввійшов до порожнього, тронного залу. Кімната потонула в тиші та темряві, що приховувала дальні стіни, і лише величезний трон виділявся яскраво освітленою плямою. На троні сиділа ВОНА, дівчина в білому вбранні з довгим сніжно-білим волоссям і блідим обличчям. Холодні очі пропалювали Торвальда наскрізь, прикувавши його до підлоги. Ноги чоловіка підігнулися, і він бухнувся навколішки, закривши обличчя руками.

- Досить! - застогнав король, розгойдуючись туди-сюди, наче божевільний. – Досить! Я більше так не можу…

ЮкіОна

Це був мій шанс нарешті дізнатися всю правду і справедливо відплатити. Тому немає нічого дивного, що ми творчо підійшли до вирішення завдання. Магнус повторював, головне змусити Торвальда у всьому зізнатися при свідках! Іти до монарха та питати на пряму, все одно, що головою об стінку битися, так само боляче і марно. І ще не факт, що після такого тебе по-тихому не позбудуться. Тому діяти потрібно було обережно і з розумом.

По-перше, для кращого ефекту, я запропонувала підмішувати в їжу та пиття короля одну майже нешкідливу траву. Вона у великій кількості росла довкола нашого притулку, і коли до нас потрапляв новенький, його обов'язково змушували пройти ось таку своєрідну посвяту. Невелика доза відвару загострювала разом всі почуття, збиваючи з пантелику і змушуючи панікувати. Людина відчувала і бачила те, на що в нормальному стані ні за що б не звернула уваги! А якщо все це ще й посилити магічно, додати примару та зілля для безсоння, то буквально за тиждень ми отримаємо напівбожевільного монарха, готового покаятися у всіх своїх гріхах.

Скажете жорстоко? Можливо! Та, хіба вбивати брата і його дружину було не жорстоко? Приректи немовля на вірну загибель у водах крижаної ріки було не жорстоко? Знищувати світ заради власного зиску було не жорстоко? Тому ні, совість мене не мучила!

Найскладнішим було створити образ примари. Магнус стверджував, що я і так дуже схожа на матір, але важливо було змусити чоловіка повірити! У моїй голові вимальовувався образ смертельно-блідого обличчя, довгої білої сорочки і розпущеного волосся, яке застигло в часі. Як змусити час довкола мене зупиниться? Ніяк!