26 розділ

ЮкіОна

Ранок видався похмурим, над містом нависли важкі дощові хмари і дув холодний вітер, що пробирав до самих кісток. Радості погода не додала. Грошей у кошелі залишилося небагато. Боюся, якщо негода затягнеться, мені не буде чим платити за постій.

- Про що задумалася? - запитала Лена, підводячись з ліжка.

Повернулася вона вчора пізно, у гарному настрої, але з порожніми руками. Цікаво, вона нічого для себе не знайшла, чи просто мені збрехала, щоб не ставила зайвих запитань. Подумавши трохи, вирішила ні про що не розпитувати. Захоче, сама розкаже, а ні – так ні!

- Погода зіпсувалася, - відповіла, повертаючись на своє місце. Куди вже тепер збиратися?

Солодко потягнувшись, дівчина зазирнула у вікно, хмикнула і пішла одягатися.

- Це нічого не змінює, - відповіла вона, натягуючи одяг. – Дощу немає, отже, йти можна. Якщо що, у лісі негоду перечекаємо. Там під листям буде набагато тепліше.

Здивувала! До чого такий поспіх? Ще вчора вона нікуди не поспішала, перебираючи можливий супровід та транспорт.

- Ти впевнена? – перепитала, спостерігаючи за квапливими зборами. - Може, спочатку уточнимо, чи поїде сьогодні якийсь обоз у той бік?

- Це вже не важливо, - відмахнулась Лена. – Ліс не великий! Тим більше, всі страшилки, які гуляють у народі, це суцільні вигадки. Самі впораємося!

- Звідки ти знаєш? - що далі, то більше мені це все не подобалося. Складалося таке враження, що ми від когось тікаємо!

- У місцевих дізналася, - посміхнулася дівчина. - Не лякайся, Юкі! Впораємося! Я тебе ображати не дам… Тим більше, що з того боку нас зустрічатимуть…

Останнє призначалося явно не мені. Та-ак! Що відбувається? Всередині стрімко зароджувалася тривога.

Зібралися швидко, прихопили деякої провізії і вирушили на вихід з міста. Господиня заїжджого двору всіляко намагалася переконати дівчину, не лізти під час негоди в це згубне місце, але та тільки відмахнулася. Хоча, в одному Лена мала рацію, надвечір, слідуючи дорогою, навіть пішки ліс можна перейти. Головне, аби місцеві духи пропустили.

Спочатку все йшло, як по маслу. Минувши узлісся, ми увійшли під густу покрову величезних дерев. Вітер насправді вщух, лише високо в кронах нагадуючи про себе гучним шелестом. Зябко пересмикнула плечима. Його присутність я відчула ще на підході. Величезна, древня, як сам світ, істота спостерігала за нами звідусіль одночасно. Начебто ми не в хату його увійшли, а до розкритої пащі залізли.

Єдине, що утримувало мене від бажання тікати звідси без оглядки, це відсутність відкритої агресії. Невдоволення, втома і трохи дитячої цікавості, оце саме те, що я відчувала, поки Лена задерикувато просувалася вперед добре вкатаною дорогою.

- Бачиш, - посміхнулася дівчина, обернувшись до мене, - я ж казала, що тут немає нічого страшного. Звичайний ліс зі звичайною дорогою. Шлях прокладений чудово, не заблукаємо. А там ще кілька днів, і ми прибудемо до столиці.

- Угу, - пропихтіла, не поділяючи її захоплення. Я б не була така впевнена у своїх силах.

Через кілька годин прогулянки, втома поборола і веселість Лени, і запал, і навіть мої побоювання. Чомусь виникало таке відчуття, що ми не лісом гуляємо, а продираємося крізь густий кисіль. Як би м'якше запитати про це мою супутницю?

- Лено... - покликала, ні на що не розраховуючи.

- Все! Перерва! - раптом оголосила моя рятівниця, скидаючи свої речі на траву біля дороги, і присідаючи на «купу малу». - У мене таке враження, що ця стара карга з шинку, нам щось в їжу підмішала. Сил взагалі не залишилося! Якщо це так, повернуся і приб'ю її власноруч, як тільки хоч трохи відчухаюся.

Останні слова пролунали ледь чутно, а вже за мить дівчина міцно спала, розпростершись на речах.

- Щось мені підказує, що справа зовсім не в їжі, - пробурмотіла, озираючись довкола.

За кілька хвилин, з лісу на дорогу вибігла маленька руда лисичка. Зовсім молоденька, вона озирнулася, витягла свою акуратну мордочку в наш бік і принюхалася. Пухнастий хвіст нервово смикнувся. Їй явно не сподобалися непрохані гості, проте тікати тварина не поспішала. Обійшовши Лену по дузі, маленька хитрюга підбігла до мене. Чорні очі-бусинки дивилися з цікавістю та тривогою, але йти місцева мешканка явно не збиралася.

Обережно полізла у свою сумку, вивудила звідти шматочок сиру та простягла гості. Ласощі прийняли без роздумів. Ну, от і потоваришували!

- Чим порадуєш, люба? - запитала, щоб хоч трохи заглушити внутрішнього панікера.

Тварина знову озирнулася, підійшла ближче і зазирнула мені у вічі. Свідомо зазирнуло! Очі-бусинки раптом розширилися і затягли мене в непроглядну темряву. Ну, і куди я знову вляпалася?

Магнус Лунг, придворний маг

Вже кілька днів у палаці було не спокійно. Прибували гості! Почесні аристократи, найбагатші жителі Ессхейма і посли кількох співдружніх країн заявлялися до самопроголошеного короля, щоб привітати нового хранителя рівноваги. Звідки всі ці поважні пани довідалися про таку важливу подію у світі магії, мудрому чаклунові з'ясовувати не треба було. Адже це він, самотужки, розіслав маленькі звістки на всі кінці королівства, щоб порадувати своїх старих друзів.