25 розділ

Ейнар

Він не помилився, припускаючи, що Юкі не сама наважилася втекти. Тільки не розумів, коли саме Мадлен встигла її переманити і, головне, чим? Або наївна сирітка виявилася не такою вже й наївною, або найманка використовувала невідомий йому важіль тиску. У будь-якому разі зараз вступати у боротьбу за дівчину не має жодного сенсу. Вона не виглядає пригніченою, радше захопленою, і сама до нього не повернеться. І це ще невідомо, що наплела про нього хитра лисиця!

- Ми тепер весь час плестимемося в них у хвості, і ховатимемось при кожній можливій зустрічі? – обурювався Майк.

Він взагалі був не в дусі з того часу, як Юкі пішла. То мовчав годинами на проліт, то бухтів без перестану. Та й що приховувати, самому Ейнару дівчини також не вистачало. Дивно, проте поки вона була поряд, він міг взагалі не думати і не дивитися в її бік, а щойно вона зникла, не вилазила з голови ні на мить. Весь час відчувалася дивна порожнеча в душі, ніби він щось втратив. Певно, це так давалася взнаки близькість її магічного джерела.

- Будемо, якщо це знадобиться, - вкотре відмахнувся чоловік.

- Не краще мені поговорити з нею і переконати повернутися? – наполягав хлопчина. - Зрештою, вона ж уявлення не має, з ким мандрує!

Слідчий скривився, але промовчав. Колись і він не знав, з ким мав справу. Навіть дозволив цій скалці глибоко засісти в його серці. Він, як ніхто, знав її здібності прив'язувати до себе людей. Дивовижний дар, якби найманка не використала його на шкоду іншим!

- Ще не час, - зітхнув Ейнар. – Потерпи. Ми обов'язково повернемо її. Потрібно лише зрозуміти, що за гру затіяла найманка.

ЮкіОна

Ледлоу - маленьке містечко на межі Мертвого лісу. Ми прибули сюди ще за світло і якби це було будь-яке інше місце, не зупиняючись, рушили б далі. Та як стверджували в один голос усі місцеві, Мертвий ліс не місце для самотніх мандрівників.

Щиро кажучи, я не зовсім розуміла, за що його прозвали мертвим. Здалеку він виглядав цілком звичайним. Дерева все ще рясніли зеленню, лиш де-не-де забарвившись осінніми фарбами, прохолодний вітер заплутався у високих кронах, а десь поміж гілок голосно кричав якийсь птах. Осінь наближалася дуже швидко, підганяючи все живе готуватися до суворої зими.

Загалом, порадившись із господаркою заїжджого двору, ми вирішили залишитися на ніч, якщо не на кілька днів. Тут як пощастить. Якщо завтра не зіпсується погода, з містечка вирушить обоз із податтю для короля. От із ним ми й доїдемо до самої столиці. Було б чудово!

Лена останнім часом поводилася дивно. Вона то вдивлялася в далечінь, подовгу про щось міркуючи, то нескінченно оглядалася, ніби побоюючись стеження. Тільки кому ми тут потрібні, щоби нас переслідували? Не храмовники ж погоню відправили! Тьху-тьху-тьху!

- Юкі, - звернулася до мене знайома, коли ми заселилися в той самий єдиний заїжджий двір, - я піду, прогуляюся! Хочу в місцевих дещо прикупити. А ти почекай мене тут! Гаразд?

- То може я з тобою?.. - ідея з прогулянкою і мені припала до душі.

- Ні! - невдоволено гримнула Лена. – Тобто, не сьогодні. Ти занадто привертаєш до себе увагу своїм… волоссям. Не хочу бентежити місцевих.

- О!..– мені ніби ляпас відважили. Значить, я все ж таки тягар для неї!..

- Давай іншим разом! - Натягнуто посміхнулася дівчина і зникла за дверима.

Не можу сказати, що її слова не зачепили. Просто, певно, я надто звикла до думки, що більше не ізгой. А воно он як виходить!.. Потрібно буде якось поговорити з нею на чистоту. Якщо я в тягар Лені, тоді не нав'язуватимуся! Зрештою, вона не повинна страждати через мене.

Глибоко вдихнула, намагаючись викинути з голови непотрібні думки, і на видиху вирішила, що настав час попрактикуватися, раз я вже залишилася одна. Зосередилася, прислухалася до своєї «снігової пустки». Думала, нічого там не відчую. З того часу, як змирилася зі своїми почуттями, магія немов заснула. Ні спонтанних сплесків, ні кошмарів, де я знищую всіх, ні мого особистого демона, який вже не раз рятував мені життя. Або я справді втратила свої здібності, або… Або ж я гадки не маю, що сталося! Гаразд! Який сенс себе тріпати, краще ризикнути й діяти, а там нехай боги вирішують!

Заплющивши очі і прислухавшись, насамперед відчула прохолодний вітерець, який грайливою змійкою ковзнув у кімнату крізь відчинене вікно, пограв моїм волоссям, лизнув обличчя і вилетів на вулицю, посміюючись ясним переливом дзвіночків на ганку будинку. Десь там, далі за містом, стояла величезна гряда важкої, не те щоб темної, енергії. Ні, це не смерть, хоч його й прозвали Мертвим лісом. Це щось інше! Воно живе, дихаюче і дуже не дружелюбне до своїх гостей. Особливо якщо серце гостя повне ненависті та злості.

Вдих-видих! Я поринула надто далеко. Час повертатися. Вдих-видих… Дивно, проте тільки-но я змирилася, прийняла свої почуття і перестала заперечувати своє походження, магія сама заструмувала тілом, наповнюючи кожну клітину спокійним, мірним потоком, слухняним моєї волі. Я відчувала, як вона вийшла з мого тіла, як ковзала між пальцями, як приймала потрібну мені форму, не намагаючись вирватися, як огортала мене з ніг до голови. Неймовірне почуття переповнило моє серце! Думаю, це і є щастя!

Не знаю, скільки я так простояла посеред кімнати, отримуючи справжнє задоволення від єднання з магією, та коли повільно розплющила очі, зрозуміла - перестаралася! У повітрі ширяла завись дрібних сніжинок, на вікні красувався морозний візерунок, а стіни та меблі вкривав тонкий шар інею. Красиво! Залишається тільки придумати, як пояснити Лені, чому наша кімната раптом перетворилася на зимовий палац!