17 розділ

ЮкіОна

"Це кінець!" - остання здорова думка, яку я пам'ятаю, перш ніж кинулася тікати з усіх ніг. Далі тільки шум колосків, стукіт крові в голові і пронизливе рохкання свині, що швидко наздоганяла. Скільки я бігла, не пам'ятаю! Дихання збилося, перед очима попливло, ноги оніміли. А далі… Що сталося далі?

Це була не я! Здається, ніби це хтось інший у моєму тілі різко зупинився, обернувся до шалено репетуючої тварини і скинув уперед мою ж руки. Тіло пробило холодом, ще мить і довкола вибухнув крижаний смерч, розносячи і виморожуючи все навколо.

Напевно, якби не побачила все на власні очі, ні за що б не повірила. Отже, це правда? Все те, що говорила мадам Лабелія, те, в чому мене звинувачували храмовники, це все правда? Я демон! Виродок темних богів!

Появу Ейнара помітила тільки тоді, коли у свідомість, наче крізь вату, пробився його оклик. От і все! Напевно, це справді мій кінець! Я ніяк не приховаю того, що сталося, і не зможу його засудити, якщо чоловік забажає скинути такий тягар зі своїх плечей. Сподіваюся, він хоча б дасть шанс сховатися до приїзду слуг Еліуса... Чи може мені справді краще здатися? Адже я становлю загрозу оточуючим, хіба ні?

- Юкі, - покликав чоловік, - що сталося?

Все-таки я не помилилася. Він насправді добра людина. Щиро хвилюється за таку, як я. До чого ж прикро!

- То це правда? - підняла погляд на Ейнара. Яка ганьба, сиджу тут і трясуся від переляку, як дрібний заєць. Ну і нехай! Нехай бачить, що мені щиро шкода! - Я насправді демон?

Я підозрювала, що Лабелія щось та розповіла казкарю про мене. Можливо, навіть заплатила кругленьку суму за мій порятунок. Але щоб ось так…

Ейнар важко зітхнув і опустився поряд зі мною на вологу землю. Боги, що я наробила? Стільки зерна споганила. Адже це людська праця!

- Це не я повинен був тобі розповісти про все, - якось винувато глянув на мене рятівник. - Я все ж сподівався спочатку дістатися Ессхейм. Але, мабуть, боги вирішили інакше.

Нерозуміючи нічого, розгублено глянула на чоловіка. Що він таке каже? Я ж сказала, що не поїду з ним так далеко!

- Ти не демон, Юкі, - продовжив Ейнар після хвилинного мовчання. – Ну, чи точніше не зовсім демон. Не знаю, чи чула ти легенду про Великих, але все почалося куди як раніше. Колись давно цей світ належав не людям, як зараз, а стихіям. Вони керували всім, то вкриваючи землю снігом, то спалюючи її вщент. І як би не намагалися боги підселити сюди хоч щось живе, ніщо не приживалося. Так тривало довгі-довгі століття, поки одного разу темні боги не розверзли небеса і закликали з іншого світу демонів. Величезні людиноподібні істоти вміло справлялися зі стихіями і, зрештою, таки підкорили їх собі. Пізніше, набагато пізніше в цих краях оселилися перші люди. Боги наказали їм поважати демонів, а тим берегти рівновагу…

Я слухала, затамувавши подих. Це було настільки неймовірно, що навіть не викликало заперечення як у свідомості, так і в душі. Хіба таке буває? А чому б і ні? Чому я повинна вірити, що багато тисяч років підряд люди волочать своє тлінне життя, наповнене дрібними турботами і тривогами, не в змозі нічого змінити? Ні! Нехай краще віритиму в казку, аніж у помилку природи. Так моє існування не здаватиметься настільки безглуздим.

- З того часу минуло багато тисяч років. Володарі поступово змішалися із підопічними та втратили свої фізичні відмінності. Отак у наш світ прийшла магія. Багато нащадків оволоділи магічними здібностями і змогли підпорядкувати собі частинки стихій, але лише у одиниць збереглася справжня сила демонів. Таких обдарованих називали Великими. І ти, Юкі, одна із них!

- Хочете сказати, що я чарівниця? – навіть мене пересмикнуло від тої кількості сумнівів, що прозвучали у власному голосі. Хотілося б вірити всім серцем, проте…

- Ні, - посміхнувся чоловік, підводячись і допомагаючи мені підвестися. – Це я чарівник. А ти – Велика. Та, у кому збереглася левова частка перших демонів, та, хто має підтримувати рівновагу у світі.

Міріам

- Довго ще? - примхливо підібгавши пухлі губки, найманка зябко повела плечима. Вона сиділа в продуваній вітрами, хисткій хатині посеред якогось лісу і чекала, коли до неї прибуде той самий Гард Вален, вірний слуга архієпископа. Чому не можна було зустрітися де-небудь в іншому місці, та хоч серед чистого поля, але тільки не в цій похиленій, покритій пліснявою халабуді, вона не розуміла.

- Ще трохи, – відповів храмовник, якого, схоже, приставили до неї, щоб стежити. – Прошу вас спокійно почекати тут, доки Його Світлість не прибуде.

 - Я хотіла б прогулятися! - продовжувала вередувати жінка. Насправді їй дуже треба було оглянути прилеглу територію. Не важливо, яким буде результат їхньої розмови, Міріам не любила почуватися у пастці. А саме полоненою вона зараз і була.

- Прошу вас ще трохи почекати, – монотонно відповів служитель божий. І нічим його не пробрати! Дивиться на тебе пісною міною, забуваючи навіть моргати. От вже!

Ще через півгодини хисткі двері халабуди таки відчинилися, і всередину карбованим кроком увійшов високий чоловік у довгому чорному плащі. Він оглянув приміщення, жінку і, голосно хмикнувши, сів на єдиний вцілілий стілець.