14 розділ

ЮкіОна

Ми тікали в ніч, у моторошну, до тремтячих колін, невідомість. Звична керувати власним життям, мені було дико сліпо довіритись зовсім чужій людині і без питань піти за нею. Але хіба я мала інший вихід? Або так, або постраждають важливі для мене люди.

Загорнувшись у плащ з голови до п'ят, мовчки пішла за своїми рятівниками. З Лабелією ми попрощалися ще там, біля хвіртки. Жінка повинна була негайно повернутися до шинку, щоб її жодним чином не зв'язали зі мною. Тим часом Верда знищувала у будинку всі сліди перебування сторонньої людини. Навіть не маю сумніву, що в неї все вийде. Я ще жодного разу в житті не зустрічала настільки врівноважену і холоднокровну особу.

Дрібний намагався триматися поруч, стараючись мене підбадьорити. Напевно, саме він і усвідомлення безсумнівно страшних наслідків, не дозволили тоді скотитися в істерику.

Через два квартали на північ, біля невеликого готелю, нас чекали коні. Спочатку я напружилася, тварини завжди мене боялися, не розумію, правда чому. Та й не вчили нас такому у притулку. Проте, на щастя, чоловік, обличчя якого я так ні разу й не побачила за цей час, підхопив мене за пояс і буквально закинув на красивого білого коня. Конячка тільки невдоволено схропнула, переступивши з ноги на ногу, поки її господар не застрибнув слідом. Чоловік міцно притис моє тендітне тільце до себе, аж кістки затріщали. Роздратовано пересмикнула плечима, та все ж промовчала. Не час, та й не місце вередувати!

Якщо не рахувати майбутніх синців на п'ятій точці і прикушеного язика, було досить приємно. Ми мчали нічними вуличками через все місто до північної брами. Прядки волосся, що вибилося із коси, тріпав прохолодний вітер, під білою шовковою шкірою такого неймовірного жеребця перекочувалися пружні м'язи, а в грудях зароджувалося невідоме досі почуття польоту. Здається, ось зараз відпущу рожок сідла, розкину руки в сторони і піднімуся в темне, посипане яскравими зірками, небо… Ех!

У такі моменти відкривається друге дихання, починаєш щиро вірити у щасливе майбутнє, відпускаєш свої думки та душу у величезний світ під назвою «надія»… Рівно доти, доки десь позаду не почуєш гучні окрики, чиюсь лайку, іржання коней та гучний тупіт погоні. "Кінець!" - навіть не думка, яскравий спалах у голові! А й справді, що за дурниці витали ще хвилину тому в моїх думках? Хіба я настільки наївна, щоб повірити в Боже милосердя? Хіба мені дозволено вірити? Боги... вони ніколи не бачили і не чули мене! Тож не дивно, що й зараз відвернулися.

Смикнулася в міцних руках, намагаючись сповзти з коня, що шалено мчав до чомусь відчиненої північної брами. Якщо мені не врятуватися, то хоч решту за собою не потягну. Адже женуться за мною! Упевнена, це жерці намагаються виловити свого «демона». Може, якщо я здамся, то Дрібний і його вчитель не постраждають?

- Сиди смирно! - рикнув чоловічий голос з-під капюшона, що повністю приховував того самого казкаря. Дивно, може це через стрес, але мені здалося, що чоловік досить таки молодий. Хіба таке буває? Казкарями зазвичай стають у похилому віці, коли окрім поневірянь по світу, більше нічим заробити не вдається.

- Але... нас зловлять, - озвалася, міцніше стискаючи ріжок. – Я не хочу, щоб ви постраждали через мене!

Здавалося, голос не здригнувся. Рішучості хоч греблю гати, та рятівник тільки глузливо хмикнув.

- Сиди вже, жертовне ягня! – тепле дихання обпалило щоку. - Не бійся, нас не наздоженуть!

Гучно свиснувши, він пропустив вперед усміхненого Дрібного на гнідій кобилі, а потім і сам направив коня до воріт. У світлі кількох смолоскипів, поки ми мчали повз, помітила солдата, що лежав неподалік величезного механізму, котрий піднімає металеві грати.

- Він мертвий? – прошепотіла злякано.

Думала, мене не почують, проте чоловік відповів:

- Спить, - у голосі знову прослизнули веселощі. – Сьогодні у гостях в охоронців побував один щедрий казкар із сонним зіллям…

Не встигла здивуватися, як цей самий казкар викрикнув щось незрозумілою мовою, і грати за нами опустилися, перегороджуючи шлях переслідувачам. Ще кілька хвилин звідти чулася гучна лайка, іржання коней і дзвін заліза.

«Невже?» - боязка думка навіть не з'явилася в голові, так, тільки заглянула одним оком. Це ж не сон, правда? Це все по-справжньому? Правда? Несміла надія знову підвела голову глибоко в пораненому розчаруваннями серці. Ні! Я не сподіватимусь! Не хочу обманутися, якщо це не правда! Я почекаю…

Ми скакали всю ніч! На світанку коні втомилися настільки, що ледве плелися вперед. Істфолд залишився далеко позаду на півдні.

- Тпру-у-у!.. - рикнув чоловік, зупиняючи коня біля невеликого гаю. - Зупиняємось! Нам усім потрібно трохи відпочити! Дрібний, тут недалеко є струмок, відведеш тварин туди. Тільки спочатку розсідлай і обітри.

- Слухаюсь! – все ще радісно вигукнув хлопчик. Звідки в ньому стільки енергії береться?

Крехтячи, тихо стогнучи і подумки голосно матюкаючись, спробувала абияк сповзти з цього білого велетня. «Хороша конячка! Ти тільки постій рівненько, не лякайся! Інакше моє спасіння піде коту під хвіст, коли я розіб'юся.» Сильні руки знову підхопили і, як мішок картоплі, стягли вниз. Ледве встояла, коли чоловік відпустив. Ноги тремтіли і щохвилини обіцяли підігнутися, щоб хоч трохи відпочити.