13 розділ

Мадам Лабелія

Вона втомилася. Рухи різкі, не певні, очі червоні від недосипу, голова важка і працює все гірше. Як у такому стані жінка збирається захищати невинну дитину? Храмовники явно щось відчули, інакше, навіщо б їм вкотре з'являтися у її шинку? Не рівна година, дізнаються про приховане майно… Що тоді стане з Юкі? Потрібно терміново переховати її! Або навіть вивезти з міста! Є у Лабелії пара трійка знайомих контрабандистів… За хорошу ціну вони повинні погодитися. Аби тільки не злякалися!..

- Лабелія! - підійшов до господині корчми обурений до не можливості пан Несс. - Зроби вже щось! Твої дівки зовсім страх втратили! Замість того, щоб клієнтів обслуговувати, вони вже котрий день навколо цього білобрисого крутяться! Робота стоїть! Їжа холоне! Хочеш, щоб від нас всі клієнти порозбігалися?

Втомлено розтерши обличчя, жінка виринула зі своїх роздумів і вирушила до обідньої зали, подивитися, що там за гість такий і чим займаються дівчатка. Несс мав рацію, в дальньому кутку, за невеликим столиком, сидів молодий, достатньо вродливий чоловік, хоч і не еталон тутешньої краси. Він щось мляво попивав з горнятка, а подавальниці всі тут як тут, крутилися навколо нього, навперебій пропонуючи всякі смаколики. От вертихвістки!

Рикнувши на служниць, Лабелія повернулася за стійку над силу посміхатися та розливати напої. Але робота аж ніяк не йшла. І справа навіть не в загальному виснаженні, а в пильному погляді, котрим свердлив її постоялець. Вона буквально відчувала його всіма клітинами свого тіла. До кінця вечора, коли всі, навіть постійні, відвідувачі відбули по домах, чоловік так само сидів на своєму місці.

- Я можу бути вам ще чимось корисною? - запитала жінка, зрештою, здавшись.

- Думаю, можете! – привітно посміхнувся гість. - Скажу більше, це я можу допомогти вам!

Лабелія здивовано підняла брову, внутрішньо напружившись. Останнім часом фраза: «Ми можемо вам допомогти!» стала для неї червоною ганчіркою. Храмовники котрий день таким чином намагаються схилити її до співпраці. Добре, хоч не б'ють. Хоча вона достеменно знала, у жерців за цим не постоїть.

- Не розумію про що ви…

- Думаю, розумієте, - перебив чоловік. Він відсунув сусідній стілець, пропонуючи жінці присісти. – Одна ваша знайома потребує допомоги. Я приїхав, щоб допомогти. Якщо ви зможете її переконати довіритися незнайомцеві, незабаром божі слуги забудуть шлях до ваших дверей.

Лабелія міцно стиснула губи, щоб не послати цього помічника куди подалі. «Жерці що, зовсім втратили відчуття міри? Вони що, насправді сподіваються, що я повірю в історію з добрим, абсолютно безкорисливим мандрівником, готовим допомогти постраждалим? Дурниці які!..»

- Вибачте, - спробувала підвестися господарка корчми. - Я зовсім не розумію, про що ви!

Чоловік безцеремонно схопив жінку за руку і потягнув назад.

- Не варто поспішати, - у приємному голосі прослизнула загрозлива нотка. - Спочатку ви повинні мене вислухати, а вже далі лише вам вирішувати, чи варто мені довіряти!

ЮкіОна

- Гей! Привіт, біленька! - почула знайомий голос, сидячи все на тому ж підвіконні. - Сумуєш?

То був учорашній хлопчина. Він знову видерся на грушу і розслаблено розлігся на одній із її гілок. Зізнатись чесно, я була щаслива його бачити. Навіть голодний вечір не зміг цього змінити. Можливо, вся річ у тому, що ні на обличчі, ні в очах Дрібного я жодного разу не помітила огиди до себе? Чи може тому, що надто звикла до простого спілкування, доки жила в корчмі? Загалом, це не так важливо. Головне, він прийшов!

- Вітаю! - тепло посміхнулася. – Голодний?

Почала допит із найважливішого. Верда зараз на кухні, але може зможу стягнути чогось смачненького!

- Ні! - відмахнувся гість, з апетитом уплітаючи грушу. - Я сьогодні снідав... Уявляєш, мені вчора зустрівся один приїжджий. Каже, казкар! Вирішив мене в учні до себе взяти. Тому тепер я і їм до сита, і сплю на м'якому.

Полегшено зітхнула. От і славно! Гарний він хлопець, відкритий. Шкода, якщо піде кривою доріжкою!..

- А у вас що, якийсь злочинець втік? - запитав між іншим Дрібний.

- Чому ти так вирішив? – здивовано підняла брову.

- Та нишпорять тут служителі божі по всіх закутках та корчмах, - скривився хлопець. - Навіть у наш заглядали, господиню допитували!..

У мене на мить серце зупинилося, перш ніж зірватись у галоп.

- А-а… де ви зупинилися? - прошепотіла онімілими губами.

- «У матінки Лабель», - вигукнув хлопчик. - Загалом, ти це... якщо на вулицю зберешся, дивись не потрапляй їм на очі! Заглядай, якщо щось знадобиться!

Він махнув на прощання і зник, а я занурилася у власні невтішні думки, забуваючи навіть дихати. Через мене можуть постраждати невинні, а головне добрі люди. Що ж робити? Як же бути?

День пройшов у метаннях. Єдине, що я знала точно, треба тікати! Якщо жерці взялися за господарку, то незабаром вони і це місце виявлять. А далі… вічне рабство чи того гірше, смерть! Ні! Не готова я так рано помирати! Тільки в азарт увійшла! Тільки побачила, як може бути, якщо до тебе ставляться, як до людини, а не як до порожнього місця! Тільки відчула смак життя!..