10 розділ

Ейнар

- Як тебе звати? – усміхнувся слідчий, сідаючи на єдиний у кімнаті стілець. З одного боку, що може знати звичайна дитина, а з іншого, ця не була звичайною. Він нагадував безпритульного: такий же уважний погляд, спритні пальці та різкі рухи. Такі не лише виживають у найжахливіших умовах, а й помічають набагато більше за інших.

- Дрібний, - насторожився хлопчина. - Ти не розпорошуйся на дурниці, добродію. Час гроші. Твої вже капають!

Ейнар посміхнувся і почав допит.

- Отже, ти знаєш, хто така відьма?

- А чого ж не знати, - хмикнув гість. - Уся шпана в курсі. Вона Джоя перетворила на рослину на цілих три тижні. А потім, коли він трохи отямився і махнув в Істфолд, помститися так би мовити, прокляттям його і добила. Тепер цей хворий замкнувся у підвалі притулку, бурмоче щось про демоні і відмовляється звідти виходити!

- А що в Істфолді? - намагався розібратися слідчий.

- Так ця ж відьма, ЮкіОна, в Істфолд змоталася, як сімнадцять стукнуло. Кажуть, її головна навіть на день раніше сплавила, щоби біду від притулку відвести.

- Стоп! – заплутався чоловік. - Яку біду? Якого притулку? І… як, кажеш, її звуть?

Хлопчик важко зітхнув, але від обов'язків ухилятися не став, та все докладно пояснив. Ейнар слухав і не знав, що йому робити: сердитися чи реготати від такої масової неосвіченості місцевого населення. Заганяли невинне дівчисько, як дикого звіра по горах, та ще й відьмою обізвали. А все заради чого? Щоб було на кого свої невдачі повісити. Сумно!

Проте найбільше насторожило чоловіка це, а дивне ім'я дівчини.

- Як, кажеш, її звуть?

- ЮкіОна, - вкотре повторив хлопець. - Дві великі літери в одному слові.

- А тобі звідки знати, як правильно пишеться? - скептично смикнув бровою слідчий, швидше задля інтересу, ніж для перевірки.

Хлопець ображено підвівся з ліжка, виклав частину грошей на стіл і попрямував до виходу.

- Я, може, й виглядаю, як обірванець, але читати та писати вмію! Не треба наді мною сміятися!

- А я не сміюся, - серйозно відповів Ейнар. - Я цікавлюсь. Можливо, ти мені до душі припав?

Смішний гість зупинився біля дверей, оглянув чоловіка, щось обдумав, але йти не став.

- Ще щось? – кинув він. – Пізно! Мені додому час. Батько знову лаятиметься...

- Вранці приходь, - усміхнувся слідчий. - Справа є до тебе, якщо не боїшся!

Хлопчина мовчки кивнув і пішов. «Що ж, побачимо! Може таки зважиться!»

Рано-вранці у двері постукали. Ейнар уже знав, хто це. Він мовчки впустив гостя і запропонував поїсти. За хвилину раніше чоловікові принесли сніданок.

- То що за діло? – спитав Дрібний, уплітаючи за обидві щоки яєчню з тонкими скибочками м'яса та свіжим хлібом.

- Поїхали зі мною! - запропонував Ейнар, уважно спостерігаючи за гостем. - У притулок тебе не візьмуть, жебракувати не станеш, а за крадіжку можуть і руки позбавити, а то й життя. То як?

- А з чого ти взяв, що я не в притулку? – примружився хлопчина.

- Слухати вмію, - хмикнув чужинець. - То як? Чи ти про батька дбаєш?

- Та який він батько! – відмахнувся Дрібний. – Так, назва одна! П'є безпробудно, та б'ється. Мабуть, і не помітить, якщо зникну.

- Тоді поїхали! – знову запропонував Ейнар. Він не розумів навіщо, але відчував, що так треба. Припав цей обірванець йому до душі, і все тут!

У кімнаті повисла гробова тиша. Чоловік бачив, як сумніви то підступають, то відступають від серця дитини, але квапити не став, терпляче очікуючи.

- А поїхали! - зрештою, махнув рукою гість. - Все одно гірше, ніж тут, не буде! Якщо що, щипати і в інших містах можна…

- От і…

Раптом чоловік відчув сильну слабкість, ніби вся його магія, відразу вирішила залишити тіло. Наступної миті у нього задзвеніло у вухах, закружляла голова, а з носа побіг тонкий струмок червоної крові. Обпершись на стіл, Ейнар тремтячими руками витяг із сумки, що лежала поруч, звичайну карту, абияк розгорнув її і стягнув з шиї прозорий кристал. Змастивши його власною кров'ю, чоловік розкрутив маятник над картою, аж поки той не встромився в одну з тисяч намальованих крапок.

- Що це? - запитав Ейнар у шокованого хлопчини.

- Істфолд, - прочитав гість. - Тобі погано?

- Треба негайно виїжджати, - простогнав слідчий, сповзаючи від слабкості на підлогу. – Демон прокидається!

ЮкіОна

Прокинулася від чужого дотику. В одну мить перед очима спалахнули всі події останніх півроку, змушуючи серце завмерти, а потім пуститися в шалений галоп. Як я примудрилася схопитися з ліжка, якщо ще недавно навіть поворухнутися не могла, не розумію, але мене просто відкинуло до прохолодної стіни, одночасно і заспокоюючи, і приводячи до тями.

- Юкі, - тихо прошепотіла мадам Лабелія. – Це я, не бійся. Рада, що тобі вже краще, тому що нам час йти!