9 розділ

ЮкіОна

Прийшла до тями, як від поштовху. Серце вилітає, голова тріщить, все тіло скувало, навіть пальцями ворушити боляче. Що сталося? Перед очима встала картинка: троє дівчат і я в провулку. Здригнулася всім тілом і застогнала від болю, що пронизав живіт.

- Тихо-тихо, - почула поряд стривожений голос Відара. - Не рухайся! Тобі варто поберегтися!

- Що сталося? - у роті пересохло, аж язик ледве ворушився.

На якийсь час у кімнаті повисла тиша. Хлопець обережно підніс до моїх губ чашку, і цілюща, трохи гіркувата рідина побігла в горло. Яке блаженство! Ніколи не думала, що доживу до такого, щоб радіти кожному вдиху та ковтку.

- Ти побилась з Анітою, Кайрою та Монікою. Пам'ятаєш таких? - усміхнувся друг. - Не знав, що ти така страшна в гніві!

Марно повертівшись на місці, зрозуміла, що підтягнутися на ліжку не зможу. Відар підхопив мене під пахви і, як ляльку, посадив рівніше.

 - Жартуєш? - спробувала посміхнутися, але тріснута губа, дозволила тільки скривитися. - Я знову мушу тобі подякувати. Думаю, вони б мене вбили сьогодні, якби не ти...

- Це ще хтось кого... - буркнув хлопець, відвертаючись.

Наступної миті двері в кімнату беззвучно відчинилися і всередину прослизнула мадам Лабелія.

- Вибачте… - чомусь саме зараз мені згадався не до кінця прибраний зал. Через все, що сталося сьогодні, це зовсім вилетіло з голови. – Я зараз приберу… Час ще є… Я встигну!

- Лежи вже! - рикнула жінка, підносячи до моїх губ якийсь відвар. - Пий! Це щоб зупинити кров. Зараз ще мазь принесу, порізи лікуватимемо. За тиждень будеш, як новенька!

В очах защипало! Не так часто в моєму короткому житті доводилося чути добрі слова, а щоб мене ще й втішали.

- Не реви! – ледь помітно посміхнулася господарка. - Часу мало. Скоро сюди заявляться гості, тебе шукатимуть. Сидиш тихо, як миша. Навіть дихаєш через раз! Якщо пощастить, не знайдуть. Дівчат я напоїла снодійним, ще добу просплять. За цей час ми тебе переховаємо, не хвилюйся!

Мої очі розширювалися в міру того, як до мене доходили слова мадам Лабелії. Мене сховають!

- Але хіба…

- Якщо гості все ж таки знайдуть тебе, скажеш, що на вас напав демон! Як виглядав, куди подівся – не знаєш! Вижила дивом! - наставляла господиня корчми. Я шоковано кивала, більше не намагаючись вставити п'ять мідяків. - Відар, йди в зал, приберись! А я піду зустрічати гостей!

Хлопець мовчки кивнув і вийшов за жінкою. У голові суцільна каша із думок та болю. Що ж, толку від мене зараз ніякого. Лежатиму тут і намагатимусь не дихати. Не знаю, що подіяло раніше, відвар чи втома, але невдовзі я провалилася у пітьму.

Мадам Лабелія

Вона чекала цього дня довгі двадцять років. Все сталося саме так, як сказала ворожка: «З'явиться до тебе не дитина і не жінка, біліша за сніг, тепліша за сонце. Попросить вона про допомогу. Не відмов! Вона стане твоїм порятунком. Як зумієш її вберегти, повернеться твоє щастя!» Що ж, ось він, її шанс здобути щастя! Тепер головне врятувати Юкі.

Не кожен житель Норзвергу пам'ятав про магів і знав, куди діваються обдаровані діти, які досі час від часу народжуються. Раніше Лабелія була, як усі. Тільки одного разу їй пощастило дізнатися правду. Хоча, чи пощастило?..

Якось зимового вечора, коли на вулиці буяла справжня хуртовина, і більшість жителів сиділи по хатах, у її тоді ще мало відомий трактир забрів мандрівник. Під мокрим плащем вона не відразу помітила вбрання храмовника. Не чекаючи вечері, чоловік залпом осушив два кухлі гарячого вина. А вже через короткий час, п'яно заплітаючись, охочий до розмов язик розбовкав багато цікавого вдячній слухачці.

Картина вимальовувалась дуже невтішна. Виходило так, що жерці разом із королем спеціально знищили магію, щоб простий народ займався своїми справами і не ліз до можновладців. Про те, що чинять із юними магами, їй взагалі думати не хотілося. Тоді її дуже злякав цинізм, з яким так завзято говорив гість. А зараз жінці належить обвести довкола пальця мисливців Еліуса. Боги, допоможіть!

Гості з'явилися через дві години. Ледве не виламавши вхідних дверей, до корчми ввалилося п'ятеро великих мужиків у довгих чорних хламідах. Озирнувшись довкола, вони кинулися обшукувати приміщення. Не чекаючи, доки її спитають, Лабелія з величезними зляканими очима підбігла до головного із них і, ледь не падаючи навколішки, заблагала:

- Ваше Преосвященство, як добре, що ви тут! - торохтіла вона, витираючи неіснуючі сльози. – Там таке! Таке!

- Що трапилося? – жахнувся чоловік, не очікуючи такого натиску.

- Я знайшла їх на вулиці, біля задніх дверей, - тремтячим голосом шепотіла Лабелія. – Всі в крові!.. Ледве дихають!.. А над ними ВОНО!

- Що ви бачили? – напружився непроханий гість, наче собака, що взяла слід.

Жінка закрила обличчя руками, продовжуючи схлипувати і тремтіти.

- Не знаю... - пискнула вона. – Це так страшно!.. Так страшно!

- Припиніть істерику! – роздратований храмовник різко схопив господиню корчми за плечі. - Негайно відповідайте, що ви бачили?