7 розділ

ЮкіОна

Мій всесвіт перевернувся!

Все, чого я так важко досягала, чого прагнула, всі мої надії пішли прахом! Чому? Зараз розповім.

Це сталося несподівано. Я працювала у мадам Лабелії вже третій місяць без жодних подій. Працювала старанно, за що і заслужила деяку довіру, навіть визнання іншими працівниками, та й збільшення заробітку. Зізнаюся чесно, більше тішилася першими двома пунктами. Виявляється, це так приємно, коли в тобі бачать людину, а не бруд під ногами. У мене навіть форми намалювалися на тутешніх харчах, і посміхалася частіше звичного (це за словами Відара). Загалом, життя вдалося!

Рівно до тих пір, поки в гості не приїхав племінник мадам Лабелії, Крістофер. Високий, статний, завжди усміхнений, він заволодів загальною увагою та симпатією. Наші дівчата (та й не лише наші), ледь по п'ятах за ним не бігали. Шкірилися, наче не в собі, про щось щебетали і заглядали у світло-карі із золотими іскорками очі. Хазяйка хмурилася, але мовчала. З власної ініціативи хлопець до дівчат не ліз, а те, що вони самі вилися довкола, в тому його вени немає…

Вже пізніше я дізналася, що цього самого Крістофера батьки вислали зі столиці навмисно, щоб прищемити його пухнастий хвіст. Хлопець був жахливим лоботрясом та гульвісою. Жодної спідниці не пропускав, ні вільної, ні заміжньої. Ось і нажив собі ворогів, а тут осів щоб, як кажуть, перевиховатись. Тільки з паршивого козла шубу не пошити. Не дивно, що зараз історія повторюється.

Спочатку він втікав кудись на кілька годин, потім став приводити дівчат просто в шинок, а пізніше й за нашими витися. Тішило одне: мене він не помічав, навіть у мій бік не дивився!

Поки одного разу, повернувшись напідпитку пізно вночі, хлопець не ввалився до кухні, коли там залишалася тільки я та гора посуду. Він пройшовся по полицях шафи, дістав пляшку десертного вина, яку пан Несс тримав спеціально для приготування м'яса, відпив кілька великих ковтків, щось булькнув і впірився в мене, наче привида побачив.

- А ти хто? – п'яно примружився Крістофер.

- Ніхто, - відповіла собі під ніс, намагаючись не зводити очей.

- Ніхто, кажеш… - якимось дивом мене почули. Широко посміхаючись і розмахуючи пляшкою, він рушив через всю кімнату до мене. – А це ми зараз перевіримо! Може, перестанеш затискатись і покажеш татусеві своє личко?

Перед очима знову повстав образ Джоя з його хворим, шаленим поглядом. Тілом промчалися перелякані мурахи, а всередині розлився холод, виморожуючи останні думки.

- Що тут діється? - почулося звідкись збоку. Здригнувшись, я озирнулася. Біля входу у кімнату стояв стривожений Відар. - Юкі, у тебе все гаразд?

Полегшено видихнувши, відчула, як усередині розкручується туга пружина.

- Так, - відповіла сиплим голосом.

Хлопець мовчки кивнув, схопив притихлого гостя за шкірку і потяг геть.

На мить замружившись, вирішила, що настав час повертатися до роботи. Але коли зазирнула у балію, не повірила власним очам. По її краю іскрився тонкий лід. Це ще що таке?

Зізнаюся чесно, тоді я не сильно надала уваги побаченому. Мене ще півночі трясло від пережитого шоку, хоча здавалося б, пора вже звикнути. Коли людина під градусом, навіть такі, як я стають красунями.

Тільки незабаром все повторилося. Крістофер, зазнавши поразки вперше, вирішив, що це нахабство з мого боку не захопитися ним, і тепер за будь-якої нагоди чіплявся. Навіть до інших дівчатами менше загравав.

Звичайно ж, це не пройшло для мене задарма. Спочатку «суперниці» сміялися і всіляко намагалися принизити, а як не побачили результату, то й нашкодити не цуралися. То битого скла у взуття підсиплють, то плащ помиями обіллють, по сукні поріжуть. Було боляче та прикро, але мені не звикати. Та й мадам Лабелія час від часу заступалася.

Знаєте, я навіть з Крісом намагалася поговорити, пояснити, наскільки негативно його увага впливає на моє життя, але це все одно, що говорити з глухим, упертим бараном. Терпіння скінчилося, коли цей… р-ррр… притиснув мене в порожньому коридорі до стінки, розпустив руки і поліз цілуватися! Боги, мене мало не вирвало! Як утекла, навіть не пам'ятаю. Вибігла надвір через задній хід. Тіло морозить, у вухах дзвенить, руки горять! Хочеться кричати благим матом або хоча б просто кричати. А ще помитися! Здається, я досі відчуваю його слизькі спітнілі долоні на своїх ногах.

Думала, ось тепер я нарешті заплачу! Пориву вдосталь, зберу речі і піду! Не знаю куди, але якнайдалі. Далі від усіх! Від усього світу! Це підступала істерика.

Мої щирі душевні пориви перервали тихі смішки та чиїсь оплески. Озирнувшись, біля входу в провулок помітила трьох дівчат. Ми не були знайомі, але я часто бачила їх разом із цим козлом. Його найзатятіші шанувальниці!

- Подивіться на неї! - потішалася висока брюнетка з пишними формами. - Здається, наш Кріс все ж таки отримав бажане! Щоки червоні, в очах сльози... Що не сподобалося?

І стільки іронії в голосі, стільки зневаги, що я просто остовпіла від несподіванки. За що вони так зі мною?

- Гидке поріддя, - скривилася друга, худа шатенка. - Не розумію, як він не погидував тобою! Мабуть, вона його чимось обпоїла! Як ще пояснити цей не здоровий інтерес?