6 розділ

Магнус Лунг, придворний маг

– Ну? Що тобі вдалось з'ясувати? - дивлячись у зачароване дзеркальце на свого співрозмовника, спитав маг.

Колись, ще за часів його молодості, майже в кожному будинку були такі переговорні засоби. У кого крихітне, розміром з яблуко, у кого більше. А в палаці навіть ціла кімната із зачарованими дзеркалами існувала. Такий ось не хитрий артефакт дозволяв зв'язатися із співрозмовником у будь-якому кінці королівства і навіть за його межами. Зараз же, тільки в деяких магів, здатних хоч трохи самостійно зарядити його, є такі пристосування. Ну і в короля, ясна річ! Хто ж йому відмовить?

- В Ессхеймі нашого друга немає, - відповів Ейнар. Слідчий виглядав стомленим, але досить зібраним.

- Погано! – погладив довгу білу бороду Магнус. – Тут було б простіше його сховати… Ейнар, ти мусиш його знайти! Від цього залежить доля нашого царства.

- Слухаю! - вклонився чоловік. - І ще, вчора я зустрівся з Мадлен.

- Тією самою? - насторожився маг.

- З нею! Схоже, вона шукає те саме, що й ми, – скривився слідчий. - Думаю, ви розумієте, звідки тут ноги ростуть!

Лунг глибоко вдихнув, помовчав якийсь час, обмірковуючи ситуацію, але продовжив.

- Ти знаєш, що треба зробити! А я постараюся відвернути його увагу... Поспішай!

У момент, коли дзеркало згасло, у двері кабінету постукали.

- Увійдіть! – розправив плечі старий, хоч таким він себе і не вважав.

З-за дверей з'явилася голова королівського секретаря, або якщо висловлюватись по-простому, хлопчика на побігеньках. Тому, як іншої роботи цей хлопець ніколи не виконував.

- Ваше Превосходительство, - зацьковано проблеяв хлопчина. - Його Королівська Величність бажає вас бачити! Чи не зволите ви... Він у саду!

Вигукнувши останню фразу, посильний стрімко зник за дверима. Він до трясучки боявся придворного мага. Коли його тільки взяли на роботу до палацу, місцеві жартівники розповіли йому різних страшних байок про чарівників. А той повірив! Ось тепер кожна його доповідь виглядала подібним чином. Магнус знав про це і навіть іноді сам розпускав подібні чутки, але сьогодні чоловік був не в дусі. Не дивно, що зрештою секретар весь день безперервно гикав, згадуючи магію недобрим словам.

Торвальд повільно крокував укритими снігом алеями. Він спеціально вибирався надвір, коли хотів побути на самоті чи поспілкуватися зі своїми шпигунами. У нього не було магії, але він володів чудовим слухом, спритністю та уважністю, властивим усім добрим мисливцям. А король був найкращим із них! Тож появу придворного мага чоловік помітив давно. Старий зовсім нікуди не поспішав, милуючись засніженими краєвидами.

- Доброго ранку, Ваша Величносте! - усміхнувся він, чемно вклонившись. – Чим можу бути вам корисним?

Торвальд скривився, але промовчав. Його вже добряче дістала фальшива послужливість цього старого лиса.

- Як справи у твого слідчого? Він знайшов носія?

- Боюся, що ні, - розвів руками маг. - Але є дуже непогана зачіпка! Вчора біля підніжжя Північної гряди я відстежив надзвичайно сильний сплеск магії. Ми вважаємо, що це може бути він. Схоже, спадкоємець намагається навчитися чаклувати.

У монарха від гніву перекосило обличчя. Він голосно заскреготів зубами, намагаючись впоратися з емоціями, що його переповнювали, мовчки розвернувся і попрямував у бік палацу.

- Північна гряда! – почулося вже здалеку. – І щоб навіть тіла його не змогли відшукати!

«Ну, от і славно! – подумав Магнус, продовжуючи милуватися красою поки що засніженого саду. – А ми поки пошукаємо в іншому боці!»

ЮкіОна

З часу нашої зустрічі з Джоєм минуло вже два тижні. Я трохи заспокоїлася і перестала смикатися від кожного гучного звуку. Навіть погода на вулиці знову нагадувала весняну. Почалася відлига. Де-не-де з-під снігу пробивалася яскраво-зелена трава.

З одного боку, дуже хотілося літа! Тепле сонечко, блакитне небо, птахи співають і ціле море квітів. Ех!.. А з іншого, час задуматися, де б роздобути відповідну хустку, щоб прикрити своє незвичайне волосся…

- Чого сумуєш? – запитала мене одного разу Аміна, одна з дівчат, що працювали в обідній залі. Порівняно з іншими, ця іноді зі мною розмовляла. Правда, зазвичай торохкотіла вона, а я тільки слухала… Ну, хоч би не уникає, як інші!

- Не знаєш, де можна купити не дорогу легку хустку? - Запитала, зовсім не сподіваючись на відповідь. - Таку, щоб і влітку носити можна було.

- Це ти своє волосся заховати хочеш? - оглянувши мене з голови до ніг, спитала дівчина.

Мовчки кивнула. Ховай не ховай, все одно десь та виб'ється пасмо. Ось я і перестала ховатися в корчмі. Розмов було багато… Добре, не прогнали, і на тому спасибі!

- А ти не пробувала їх перефарбувати? – поцікавилася вона. - Одна моя знайома весь час фарбується. У неї своє волосся руде, ось вона і ...

А мене наче обухом по голові стукнули. А так можна було? Невже я могла змінити цей ненависний колір і жити спокійним життям? Чому ніхто мені не сказав про це раніше? Хоча… Ясно чому! Хто ж допомагатиме проклятій сирітці? От тільки в Істфолді ніхто нічого про мене не знає! Я зможу стати будь-ким!