5 розділ

ЮкіОна

Місяць! Навіть не віриться, що вже пройшов цілий місяць з того часу, як я покинула притулок. Не скажу, що було легко, але… з моїм везінням можна було розраховувати і на гірше. Мадам Лабелія справно виплачувала крихітну (як я дізналася пізніше) зарплату, годувала і навіть подарувала декілька простих, далеко не нових, але ще пристойних суконь. Загалом, я не скаржусь!

До колишніх обов'язків додався ще й щоденний похід на ринок за товарами. Це кухар наш, пан Несс, приписав мене до робіт на громадських засадах. Грошей за це не доплачують, зате шпиняти за неробство перестали. Та й мені хоч якась розвага! Нудно, знаєте, сидіти без діла, коли інші працюють. Почуваєшся приживалкою! Ось я й не обурювалася ніколи. Тим більше, компанія в мене підібралася чудова.

З Відаром ми якось відразу порозумілися. Високий, широкоплечий, навіть по-своєму симпатичний, на відміну від балакучого і трохи сварливого батька, він був на диво спокійним, мовчазним. Я жодного разу не помічала за ним ні кривого погляду в чиюсь сторону, ні поганого слова. Ми мало розмовляли, натомість розуміли одне одного з півслова. Він ненав'язливо опікувався мною, немов справжній старший брат, про якого я завжди мріяла, а я вчилася довіряти і не заважати. Для мене, яка не знає, що таке теплі почуття, спочатку це стало справжнім шоком. Знадобилося багато часу, щоб звикнути до чужої турботи, але воно того варте!

Сух, перший місяць весни, видався напрочуд теплим і майже безвітряним. Він тому й сухий, що вітри тут дмуть такі сухі, яких ніде більше немає. Якщо вже повіє, то краще на вулицю взагалі не виходити. Знесе разом зі снігом! Повік ніхто не знайде. А тут тихо, спокійно, небо чисте та сонечко пригріває. Добре! Ось ми з Нессом-молодшим і вирушили на ринок за продуктами.

Виходили ще затемна, щоб встигнути до відкриття крамниць. Тоді і вибір більший, і товар свіжіший, та й ціни нижчі. Спочатку було складно зрозуміти, які овочі кращі, яке м'ясо соковитіше, які спеції запашніші. Але хлопець виявився не промахом, все пояснив, показав, а якщо хтось намагався мене образити чи обдурити, одного його погляду вистачало, щоб це бажання зникло назавжди.

Звичайно ж, я багато чого чула в спину: і прокляття, і лайку, хтось навіть знаменням божим себе осяював, коли я повз нього проходила, але завжди намагалася не звертати уваги. Волосся старанно ховала під хусткою, а бліду шкіру списували на якусь страшну хворобу. Прикро! Та хіба ж мені звикати? Головне, у вічі нікому не дивитися…

Того дня все було, як завжди. Ми з Відаром пройшлися вже по всьому списку, закупилися необхідним про запас, адже попереду вихідні, клієнтів у трактирі буде більше звичайного, і вже збиралися йти, коли хтось боляче смикнув мене за плече. Розвернулася до кривдника просто за інерцією. Та й як не розвернутися, якщо тобі ледве не виривають руку з суглоба? А коли підвела очі, обімліла! На мене, немигаючим злим поглядом, дивився Джой.

- Ну, привіт, відьмо! – прошипів він. – Ось ми й зустрілися!

І стільки ненависті в його голосі, стільки отрути! Відступила назад, намагаючись навіть не дихати. Перед очима повстала наша остання зустріч. Жах, який все ще іноді нагадував про себе неприємними снами, знову підняв голову, виповзаючи звідкись із глибин моєї душі. Руки і ноги в ту ж мить стали ватяними. «Тікати! - билася в голові єдина думка. – Бігти!» Тільки тіло не слухалося, продовжуючи стояти на місці, а серце все сильніше намагалося вирватися з грудей.

- А я сподівався, що ти вже здохла десь у провулках цього міста! Та ні ж бо, жива! Та ще й причепурилася! – шипів хлопець. - Невже влаштувалася? Знайшла собі хахаля, який не погидував тобою? Чи, може, в підстилки пішла? Там тобі й місце, гнила кров!

- За що?.. – прошепотіла неслухняними губами. Я вже нічого навколо не бачила, тільки жорстокі слова щоразу звучали посмертним дзвоном у моїй голові.

- За що? – сплюнув Джой. — Наче ти не знаєш? За те, що отруїла мене! За те, що я три тижні пролежав у лазареті, не в змозі поворухнути ні рукою, ні ногою! Я ходив під себе, погань! І в усьому винна ти!.. Вб'ю!

Він відпустив мою руку і почав повільно насуватися. Не знаю, що хотів зробити цей ненормальний, але коли я вже подумала: «ось мені й кінець», коли в очах потемніло від жаху, а руки й ноги перестали відчуватися, піднявся вітер. Такий сильний, що в місті того дня навіть зірвало кілька дахів. Почулися крики. Хтось матюкався, хтось кудись біг. А я дивилася на все і нічого не бачила. Коли Джой зник, не пам'ятаю, та й як дісталася до таверни, теж.

Прийшла до себе вже в кімнаті. Було темно, я лежала на ліжку, в тому ж одязі, що була на вулиці. Десь за дверима чулися голоси, тільки не веселі, як завжди вечорами, а стривожені. Хтось тихо плакав...

Піднялася, запалила лампу, перевдягнулась і вирушила на кухню. Усередині, як і в голові було зовсім порожньо, сил не вистачало навіть руки підняти. Але роботу ніхто не скасовував! Або так, або на вулицю, як і передбачав Джой.

На кухні було напрочуд порожньо. У горщиках щось тихо булькало, тільки повара не вистачало. Прислухалася, голоси долинали з обідньої зали. Вирушила туди. За кількома столами, складеними разом, сиділи парочка найзатятіших відвідувачів, кухар Несс, його дружина, мадам Лабелія та пара дівчаток-офіціанток.

- Так... Такого урагану в наших краях не було останніх років триста, - говорив один із чоловіків. - Це ще прадід мій розповідав, як він малим був, такі бурі траплялися. І те, тільки коли Верховні гнівались! А як вони пішли з наших земель, так більше такого й не було.