1 розділ

ЮкіОна

- Досить спати! - прогорлав від дверей знайомий неприємний голос. - Прокидайтеся, ледарі! Хто не встигне до сніданку, ходитиме голодним весь день!

"І вам доброго ранку, пані Хансен! Знаємо ми про всі не радісні перспективи голодування. Проходили уже! Тільки навіщо ж так кричати? Повірте, ніхто не посмів би навіть подумати про те, щоб пропустить цю мізерну трапезу!"

Про все це я подумала, піднімаючись із зношеного, але такого теплого матраца. Крижана підлога обпалила голі ступні. Це бадьорить куди як краще вмивання.

Вже п'ятнадцять років поспіль мене та інших дітей Ларвікського сирітського притулку будять таким не хитрим чином. Насправді все не так погано, як здається, з огляду на те, що нас годують, абияк одягають і є де спати. На крайній півночі Норзвергу це вісімдесятивідсоткова можливість вижити, особливо для такої, як я. Якої такої? Сироти, чужинки, та ще й білої ворони, і це зовсім не фразеологізм. Але про все по порядку.

На півночі багато сиріт, враховуючи специфіку роботи та життя місцевих жителів. У Ларвіку, дрібному містечку з населенням не більше двох тисяч чоловік, нема де заробляти. Розумні та освічені, що саме собою велика рідкість, потрапляють у нечисленні державні установи, включаючи наш притулок. Хто хитріший і зі спритними руками, йдуть у підмайстри до коваля, гончаря або тесляра. Ще є єдина в місті таверна та невеликий храм, але там все давно й щільно зайняте. Ну, і трунар! Куди ж без нього? Цей, як це не дивно, бере всіх, але ніхто надовго не затримується. Саме тому три чверті населення займаються полюванням на звіра.

Морози в нас такі, що взимку навіть плюнути не можна, слина ще в польоті замерзає і добре, якщо не в роті. Я це до чого? Звичайний кролик або кабан який (кажуть, водяться такі в теплих країнах), тут не виживуть. У суворій країні і звір суворий! Ось слабші або невдачливі гинуть, залишаючи сім'ї. Це ще добре, якщо молода дружина залишається. Таку завжди хтось та пригріє, навіть із дітьми. А от якщо старша, або не гарна, тут вихід один – притулок! Одна жінка може й простягне, а ось із ще кількома ротами, загинуть усі. І справа навіть не в тому, що решті начхати на твоє горе, ні! Просто у кожного своїх турбот повно. Не встежиш, втратиш усе! Тож у нас у притулку ніколи не буває малолюдно, і навіть так, усі тут свої. Усі, крім мене!

Колись я не розуміла, чому діти дивляться в мій бік з жахом в очах, чому відмовляються гратися, чому знущаються... Але потім правда спливла, та й сама я підросла, порозумнішала. Не дивно, з огляду на те, як саме в мене вбивали ці знання.

П'ятнадцять років тому до берега місцевої річки прибило кошик із немовлям усередині. Навіть за мірками півночі, діти, що сплавляються за течією, це, як мінімум, дивно. Але найбільше людей налякала сама дитина. Дівчинка мала абсолютно білу, майже прозору шкіру, біле волосся та світло-блакитні очі. Її погляд пробирав до кісток і викликав огиду у темноволосих, смаглявих місцевих жителів. Тут навіть руді були величезною рідкістю і вважалися чи не проклятими богами, що вже говорити про "білу ворону", як прозвали дитину у притулку. З того часу дівчинка, тобто я, жодного разу не відчула, що таке кохання, дружба, ну, або хоча б краплина поваги.

Мене били, шпиняли, обзивали, іноді замикали десь на кілька днів, позбавляли їжі і ще багато чого. За все життя і не згадати. Сказати, що я розумію їх? Збрешу! Напевно, через це я засвоїла одне правило дуже міцно: не можна нікому довіряти! Нікому і ніколи, навіть тим, хто добрий до тебе сьогодні! Невідомо, коли він зрадить тебе. Повірте, я знаю, про що говорю!

- Знову в хмарах витаєш, ворона? - почула позаду знайомий голос. Це Джой, місцевий отаман і душа компанії. Красивий до неможливості, і підлий, як сам диявол. Зараз він штовхне мене в спину, примовляючи, що на таких кривих ногах і стояти складно, настав час навчитися повзати... Хоч би раз вігадав щось оригінальніше. - Боги, як ти ходиш на цих тоненьких, кривих сірниках? Краще повзи! Так безпечніше...

Ну ось! Потім ще кілька подібних підколів, і я нарешті зможу отримати свій сніданок. Набридло до неможливості, але краще промовчати. Бо інакше поб'ють або запруть у карцері на кілька днів. Ні те, ні інше не солодко. Пробувала вже!

- Мовчиш? - скривився хлопець. - Ну, і мовчи, дурепа! Твоє місце біля наших ніг, випрошувати милостиню! Хоча, хто тобі подасть? Ти ж проклята! Ще в немилість до богів потрапимо!

Ще один болісний тичок під ребра і я можу бути вільна. Напевно, ви вважаєте мене слабохарактерною? Думаєте, що таким, як Джой, треба завжди давати відсіч? Так, чесно кажучи, я згодна з вами! Сама себе ненавиджу! Але мені ніяк не можна звертати на себе увагу. Ще три дні у цьому жаху, і я зможу назавжди покинути притулок. Можливо навіть зможу взяти з собою деякі необхідні речі.

Скажете: куди дивляться вчителі? Що ж, вони нічим не кращі за своїх підопічних, також ненавидять усіх, хто відрізняється. Сподіваюся, це особливість нашого міста, інакше мені не буде місця ніде! Єдине, що завжди рятувало, це старанність, з якою я навчалася.

Мені змалку подобалося розглядати ті декілька книг з картинками, які можна було знайти в нашій бібліотеці. Пізніше, навчившись читати, я відкрила для себе дивовижний світ, де могла бути будь-ким, і нічого не боятися. Забираючись на покинуте горище, я годинами перечитувала старі казки, уявляючи себе відважним героєм або прекрасною дівчиною в біді. Боролася зі злом, знищувала жахливих монстрів і допомагала нужденним, а наприкінці завжди поверталася додому, де на мене чекали люблячі батьки.