Передмова

- Біжи, люба! Біжи! - прошепотів чоловік, востаннє цілуючи улюблені очі. Він мусить їх відпустити! Повинен захистити за всяку ціну! Серце рвалося на частини, не бажаючи розлучатися. Добре, що з дитинства його навчили слухати аргументи розуму. - Біжи, рідна...

- Але як же ти? Ми не зможемо... - давилася сльозами тендітна, як тонка порцеляна жінка. У її блакитних очах змішалися сум і безмірне кохання.

- Ш-шшш... Ти сильна, Міріам. Сильніше за багатьох, кого я знав. Ти впораєшся! Біжи!

Він востаннє обійняв сім'ю і відпустив назавжди. Коли за жінкою зачинилися потайні двері, у коридорі почулися кроки. Ну от і все! Настав його час! Він вийняв з піхов меч і приготувався боротися.

Двері злетіли з петель, пропускаючи всередину десяток солдатів у чорних латах, озброєних до зубів. Коли міні-армія розступилася, вперед повільним кроком виступив їхній ватажок. Хазяїн будинку тільки голосно хмикнув, ні на крок не відступаючи.

- Бачу, ти на мене чекав, брате! - розтягнулися в усмішці тонкі губи.

- Що ти тут робиш? - спитав лише для того, щоб потягти час.

- Як що"? – награно здивувався гість. – Прийшов заарештувати злочинця. Іменем короля, ти оголошуєшся поза законом і маєш бути затриманий! Не хвилюйся, у в'язниці для тебе вже приготували ​​найкращу камеру.

- Як завжди, робиш брудну роботу чужими руками, - скривився чоловік, піднімаючи меч для самозахисту. - Що ж, давай! Але врахуй одне, легко я не дамся!

***

Вона бігла, що є сили. Вже другий день її переслідували вороги, щоб схопити і забрати найдорожче. "Не можна зупинятися!" - нагадувала собі жінка, коли сили покидали її. Хвилина перепочинку і знову вперед. А навколо нічого й нікого, тільки голі дерева укриті білим снігом до такої далекої весни, та замети в пояс. Сили покидали надто швидко. Кінь упав ще вчора, підвернувши ногу. Можна було почекати трохи, щоб тварина відпочила, і спробувати дошкандибати до найближчого села, але вона не ризикнула. Певно що там її вже чекають. Тому Міріам рушила до кордону через мертвий ліс.

Кілька разів удалині миготіли сірі шкіри вовків, але тварини не наближалися. Вона знала чому, тому не боялася. Позаду залишилися звірі куди як страшніші!

Ближче до вечора третього дня, коли сил йти далі вже не було зовсім, а до бажаного кордону ще далеко, Міріам почула чоловічі голоси та іржання коней. Її наздоганяли! Що робити? Ховатися пізно, бігти далі не сила. Битися? Отже це кінець, але вона не дозволить їм так легко перемогти!

Жінка підійшла до річки, вздовж якої вже кілька годин шкутильгала. Стрімкий потік її останній шанс!

- Вибач, рідна, але мама не зможе більше дбати про тебе! Будь сильною і сміливою, як твій батько. Я дуже тебе люблю! - Вона востаннє поцілувала крихітний носик і опустила кошик у воду. - Віднеси її в безпечне місце!

Виконуючи наказ, хвиля підхопила тендітне суденце, несучи вниз за течією. "Все буде добре! - подумала Міріам, зустрічаючи ворогів із кинджалом у руках. – Зачекай, коханий, я скоро прийду!»