Частина 1. ВІРА

ЧАСТИНА 1. ВІРА

Розділ 1

— Прости мене! Я каюсь.
— Це промовляєш ти, але твоє серце мовчить.
— Моє серце плаче і благає про прощення.
— Твоє серце не болить від каяття, твоє серце тремтить від страху перед покаранням.
— Я помилився! Як мені довести тобі, що я кажу щиро?
— Якщо я пообіцяю тобі, що ти не будеш покараний за свій вчинок, чи захочеш відмотати час назад, щоб вчинити інакше?

Сонце сідало далеко за обрій. Легкий вітер колихав руде волосся худорлявого чоловіка, який стояв навколішки серед ледь пожовклої трави і рідких колосків нерозквітлих квітів. Його білий одяг посірів від пилу, а довгі рукави зім’ялися від сліз, які він раз по раз витирав ними із бородатого обличчя. Подекуди запеклися краплі крові. Та ран на його шкірі не було. А він уже цілу годину дивився у небо, нарікаючи на те, що закатована вся його душа.

— Прости мене!
— Ти говориш, промовляєш слова. А чи знаєш ти ціну слів? Вагу слів? Що вони є?
— Слова — це наші наміри, слова — це ми.
— Е ні. Думки — це наші наміри, а слова — це обгортка. Обгортка, яка не завжди відповідає вмісту. А чи знаєш ти ціну вчинкам?
— Вчинки безцінні.
— Ти маєш рацію. Наші діяння — це і є життя. Найдорожче, що є у світі. Та якщо вчинок має ціну — чи не суперечить це Закону Природи?
— Суперечить?
— Так. Щойно ти дієш заради вигоди, а не в ім’я Добра, Любові та гармонії, ти вступаєш у нерівний бій з Правдою. А Правда — найкраща подруга для близьких, тих, хто з нею заодно, але найлютіший полководець для того, хто проти, — для ворога. Вона вимагає розплати і істинного каяття.
— Але я…
— Ти засумнівався. Ти зробив свій Вибір. І ціна твого вибору — тридцять срібняків. Усього тридцять дзвінких срібняків. А тепер ти просиш прощення. Якби ти почув, що не понесеш покарання за скоєне, а замість тридцяти отримав би три мільйони срібняків, ти захотів би відмотати час назад, щоб вчинити інакше?

Юда мовчав. Він схилив голову й заплакав.
Позаду нього — три хрести. Кров на них ще свіжа. Вони ще пахнуть змученими тілами та стражданнями. Усього кілька годин тому вони відчували биття сердець і тепло людської шкіри.

Земля гуділа.
Цього не можна було побачити, але не відчути було також неможливо. Тут. І за сотні, і за тисячі, і за сотні тисяч кілометрів звідси. Голгофа здригалася, наче епілептик, і відмовлялася вірити в те, що сталося.

— Мовчиш. Бо знаєш, що віриш мені. Віриш мені, та брешеш самому собі. Ти брехун і зрадник. Стільки, скільки житиме людський рід, твоїм іменем називатимуть тих, чиї думки будуть чорнішими за хмару, а вчинки — страшнішими за ніч. Твоїм іменем проклинатимуть і зневажатимуть, твоє ім’я навіки залишиться синонімом найстрашнішого гріха.
— Але я не хочу цього!
— Ну, от знову. Тебе лякають наслідки, твоє покарання. Не треба бути розіп’ятим на хресті, щоб тягти його на собі Вічність. Це твій хрест. Твоя розплата.
— Але я каюсь!
— Послухай, твоє каяття буде істинним лише тоді, коли ти не захочеш від нього благ, лише тоді, коли все золото світу не змусить тебе засумніватися у хибності твого помислу; лише тоді, коли покарання не буде тебе лякати, і ти будеш готовий прийняти його без образ і зла, без сліз і мрій позбутися його, але водночас твої помисли стануть чисті, душа твоя буде чиста, а серце — наповнене Любов’ю. Чи знаєш ти, що таке Любов? Чи знаєш ти, що таке чистота душі? Не знаєш. Як і не знаєш, що таке істинне каяття.
— Чому ти не хочеш відпустити мені мій гріх?
— Я всіх прощаю. І тебе теж. А твій гріх — це не я, це ти не відпускаєш його.
— Але що мені зробити? — очі Юди заблистіли надією. Ось зараз він отримає чарівний цілющий рецепт.
— О Боже мій! Який же ти наївний! Неможливо створити свій власний світ за алгоритмом іншого — це буде не справжній світ. У людини є десять підказок, які допомагають жити в злагоді з собою та світом, а решта — справа лише власних рук, душ і розумів. Я не дам тобі всесильну пігулку. Тобі доведеться попрацювати над нею самостійно.
— А скільки часу мені на це знадобиться? А раптом мені й Вічності не вистачить?
— Часу я тобі дам стільки, скільки знадобиться. І шанс позбутися гріха. Простити себе. І бути прощеним. Не мною — людьми. Хоч би однією людиною з мільярдів і мільярдів тих, хто вже жив і іще народиться на планеті Земля. Але знайти цю людину ти зможеш лише очистивши свою душу. Ти хочеш цього?
— Звісно хочу! Хочу!
— Тоді вирушай до Світла. Один. Без хрестів поруч, без молитов за твою пам’ять. Тобі не знадобиться носити воду в роті на гору, тобі потрібно говорити із самим собою. Утім, рот і язик тобі для цього не знадобляться. Хай говорять твої серце, душа й розум. І коли ти вирішиш, що їхня нарада принесла свої плоди, приходь до мене. І я пошлю тебе на Землю. Шукати того, хто повірить у твоє каяття і перестане сіпатися, думаючи про зраду, щойно почує твоє ім’я.
— Дякую тобі!
— Але будь терплячий. Цей шанс буде всього один. Не гніви Вищі Сили своєю самовпевненістю й поспіхом. Правда завжди знає, де її намагаються обвести круг пальця, і через це лише ускладнює людині випробування. Думай. Розмірковуй. Шукай відповіді. А я чекатиму на тебе. Хоч за рік, хоч за десять, хоч за тисячу.
— А чи не буде запізно?

Відповіді не було. Сонце остаточно зайшло за обрій. Небо почорніло. Мільйони зірок сяяли вогнями. А рудий чоловік у білому несвіжому одязі стояв навколішки. За його спиною через темряву уже не було видно трьох хрестів. Тоді він і повірити не міг, що за три дні подивиться в очі тому, хто скропив один із них своєю кров’ю, тому, чиї краплі запеклися на його, Юдиній, білій одежі. Але він знав, що зробить усе, аби виправдатись перед Богом, який спостерігає за ним не згори, а і зсередини.

Розділ 2

Коли тобі п’ять років, рік життя здається вічністю, а коли п’ятдесят, рік пролітає, як одна мить. Це не дивно, адже у п’ять ти щодня відкриваєш для себе щось нове: нові знання, незнайомі події, свіжі емоції, зрештою. Усе це наповнює й розфарбовує чергові двадцять чотири години, і ти справді живеш. Ба більше, коли тобі п’ять, рік — це аж одна п’ята твого життя! Двадцять відсотків від ста, з яких сорок ти взагалі не пам’ятаєш.