Ю

Кіра наближалась повільно, уникаючи різких рухів. Маленький крок, за ним іще один.

 — Тихо-тихо, маленький — ласкаво промовляла дівчина, намагаючись знайти порозуміння з маленьким клубочком шерсті.

Він все ще боявся її, забившись у куток. Кіра підійшла так близько, як він їй дозволив, і поклала між ними шматок сосиски у знак добрих намірів.

Маленька лапка торкнулась його. Вже за мить кошеня жадібно поїдало гостинець. Кіра усміхнулась, злегка торкаючись спинки малюка.

— От молодець! Поїш, ти, мабуть, зовсім зголоднів.

До її дому вони повертались вже разом. Над містом панували сутінки. Дихалось легко і приємно, після пообіднього дощу. Вітер розкидав опале листя та крутив його у своїх пазурах, як йому того хотілося.

— Тепер тебе звуть Аргон. Зрозумів? — котик подивився на неї з таким виглядом, ніби розумів він у цьому світі все, окрім її дивної фрази.

• Ну, часу в нас багато, запам’ятаєш, — посміхнулася дівчина і ніжно погладила кошеня по голові. Воно тим часом тривожно замуркотіло, намагаючись вирватися з рук.
• Що таке, Аргон? — дівчина зупинилась, силкуючись втримати кошеня у руках.

Кіт нявчав несамовито, немов на щось страшне у далині. Кірі раптом також стало не по собі. Дивне відчуття, наче поруч щось таке, чого вона не може відчути і побачити, але це «щось» дуже небезпечне.

І воно все ближче.

Дівчина сховала кошиня під куртку, попри всі його намагання вистрибнути з рук, та швидко рушила до свого будинку.

«Ця річ десь поруч», — в голові хаотично крутились думки.

Кіра побігла з усіх ніг, а коли перед очима побачила рятівні двері під’їзду, почала якомога швидше шукати в кишенях ключі.

«Ну куди я могла їх покласти? І саме тоді, коли вони конче потрібні».

Відчуття ставало все сильнішим.

«Щось» уже дихало їй у спину, викликаючи суцільні мурашки по тілу. Дівчина нарешті дістала рятівні ключі, але раптом зупинилась просто перед дверима.

«Воно не позаду. Воно прямо тут», — усвідомлення цього викликало невимовний жах та заціпеніння.

Це було майже невловимо, але простір перед дверима немов пульсував порожнечею. Чистим холодним «Ніщо», тим, що не можна було побачити, бо побачити «Ніщо» — неможливо.

Дівчина закричала і спробувала побігти назад, але там її теж зустріла Порожнеча. Вона змогла лише сильніше притиснути до себе переляканого Аргона. «Ніщо» вже зовсім близько, зараз воно огорне її і тоді…

Все раптом припинилося. Відчуття зникло, наче це все було якимось маренням.

«Що це вбіса було, я що божеволію?» — подумала Кіра

• Відповідно до концепції «божевілля», що присутня у системі твоєї свідомості, ні, — пролунав рівний, немов механічний голос зовсім поруч.

Кіра різко повернулася до нього і застигла, немов укопана. Перед нею стояла… Вона. Точна її копія, наче сестра близнючка. Але сестер у неї точно  не було.

• Ти що, думки читаєш? Хто ти така? — Кіра приготувалась тікати.
• В системі твоєї свідомості немає поняття, що відображає мою сутність.
• Га? Що ти верзеш?
• Я не бажаю завдати тобі шкоди, — копія Кіри дивилась на неї порожніми очима, не виражаючи жодної емоції, навіть мимохіть, немов лялька.
• Це ти прибрала цю дивну… Штуку?
• Так.
• Що воно таке було?
• Мисливець поглинав енергію. В тобі більше енергії, ніж у навколишньому просторі, тому його нитки полювали за тобою. Я завадила йому.
• Нічого не розумію. А ти, людина? Чи…
• Не людина. Не можу продовжувати передачу інформації.

Копія Кіри раптом розчинилася у повітрі, наче її і не було, залишивши

шоковану дівчину одну із Аргоном посеред вулиці.

«Треба припинити нарешті засиджуватись допізна, серйозно»

Дівчина ще хвилину відходила від усього, а тоді, тремтячими руками,  відчинила двері будинку. Аргон, після всіх пригод, сидів тихо, як миша. Замуркотів лише перед входом до квартири.

«Так, окрім того, що я божеволію, мені ще й треба якось познайомити тебе із бабусею. Не думаю, що вона буде рада, але…»

Двері відчинились. Кіра непомітно прошмигнула у свою кімнату і одразу почала шукати місце, куди б прилаштувати кота. Якщо хатинка вже буде готова, бабуся може і не стане сперечатися. Принаймні, не так сильно.

«Тільки б вийшло».

• Агов, ти чого не привіталась коли прийшла? — як тільки старенька зайшла у кімнату, Кіра одразу вловила той слабенький запах печива, що завжди супроводжував її бабусю.
• Вибач я…
• Господи! Дитино, ти бліда як стіна, щось сталося?
• Та ні, нічого, правда, — збрехала дівчина.

Аргон зрадливо замуркотів із того кутка, куди його вже встигла заховати Кіра.