Розділ 9.

Прокинувшись удосвіта, швидко вдягаюсь і хапаю валізу — сьогодні починається наша з дівчатами довгоочікувана відпустка. Місяць минув майже непомітно. Ми закінчили всі справи в університеті, відсвяткували випускний, і тепер — з легким серцем — можна летіти.

За цей час Девід з’являвся майже щодня. Допомагав з побутом, меблями, возив по своїх улюблених місцях міста, просто проводив зі мною час. І навіть зараз чекає під будинком, аби відвезти мене в аеропорт.

Він зовсім не схожий на інших. Можливо, через вік. А, можливо, річ у чомусь глибшому. Він ставиться до мене з тією делікатністю, якої я не знала раніше. Іноді так хочеться покласти голову йому на плече, закрити очі й прошепотіти: “Мені добре поруч із тобою”. Але в голові відразу спрацьовує сигнал — не можна. Варто тільки впустити це почуття в себе — і мої внутрішні "окуляри" спадають, розбиваючись об реальність. Проте в присутності він інший, часом його холодний погляд лякає мене.

Швидко зібравшись, спускаюсь до машини.

— Привіт,bellissima. Як спалось? — питає Девід.

— Привіт. Не дуже. А ти? Виглядаєш втомленим.

— Не спав. Працював майже всю ніч. Але як тільки відвезу тебе — завалюсь спати. Все добре, не хвилюйся.

— Добре. Тоді поїхали.

В дорозі говоримо про звичне: його плани, мої, що ми робитимемо з дівчатами. І все ніби добре, але… одна деталь не дає спокою. Його рука. Побиті кісточки, свіжа кров — рани ще навіть не висохли. Я мовчу, хоча в голові тисяча запитань. Знаю: спитаю — у відповідь знову буде те саме — "все добре".

Іноді мені здається, що він зовсім не той, ким виглядає поруч зі мною.

— Приїхали. Ходімо, проведу тебе до дівчат. Якщо ти, звісно, не проти.

Як просто він це сказав. Без вагань. Хоче бути поруч. А це буде перша зустріч дівчат з ним. Сотня запитань мені забезпечена.

— Не проти. Ходімо.

Ми виходимо з машини. Давид бере мою валізу — завжди наполегливо, мовчки. Якось по-особливому.

Коли ми прямуємо до входу, мій погляд мимоволі хапає знайоме авто. Те саме, що переслідувало мене останнім часом. Воно знову тут. Не випадковість.
Сказати Девіду? Ні. Ще ні.

— Про що задумалась? — питає він.

— Про подорож… — відповідаю, ховаючи неспокій.

У залі швидко помічаю дівчат. Ми прямуємо до них. Їхні погляди насторожені: спершу цікаві, потім — напружені.

— Привіт, дівчата. Це Давид.  

— Радий нарешті познайомитись.

— Привіт. Я Рита.

— Оксана.

— Дякую, Девіде, але далі ми самі впораємось. Тобі пора відпочити.

— Як скажеш. Напиши, коли будеш на місці. Домовились?

— Добре. Бувай.

— До зустрічі, bellissima.

І він іде. А я — дивлюсь йому вслід. І відчуваю, як серце стискається. Що ж це зі мною коїться?

— bellissima?.. Амі, ти взагалі в своєму розумі? Тобі життя набридло, чи що? — вибухає Рита.

— Чого ти відразу накидаєшся? Це просто мій знайомий. 

— Це Девід Стоун. Про нього всі знають. Амі, я тебе люблю, але тільки не він.

— Я не хочу це слухати. Сама розберусь. 

— Як хочеш… — тихо каже вона.

Але її погляд говорить більше. Вона справді щось знає. Можливо, більше за мене.

Якщо буде потрібно — він сам розповість.
Хоча... Хто я для нього, щоб ділитись такими речами?

Ні. З сьогоднішнього дня — я у відпустці. І забороняю собі думати.