Розділ 8.

Їдемо ми з ним мовчки, декілька разів ловлю його зацікавлений погляд на собі, але не кажу нічого, не хочу порушувати тишу. Коли авто зупиняється, Давид відчиняє мені двері спершу, а потім ще раз коли ми заходили в кафе. Це було надзвичайно затишна кав’ярня, тут так світло і багато теплих кольорів, а серед відвідувачів є різні люди, починаючи від студентів, простих сімей і парочок, закінчуючи парами яким за межами сімдесяти років. Давид обрав столик на терасі, ми зробили замовлення і розпочали наше знайомство. 

   - Аміно, вчора ми зустрілись в незвичайних умовах, але я радий що це відбулось. Я б хотів більше дізнатись про тебе. 

Він дивиться на мене своїми темними очима — глибокими, впевненими, наче рентген.
І в цю мить я відчуваю себе, як кубик льоду, що повільно тане під променем його погляду.
Що з тобою, Аміно? Зберися. Візьми себе в руки, — бурчу сама до себе подумки.

— Що саме ти хочеш дізнатися? — запитую, ховаючи внутрішнє хвилювання.

— Усе. Що любиш, чим захоплюєшся. Я хочу знати тебе справжню.

— Я не з тих, хто легко відкривається. Якщо спитаєш щось конкретне — відповім. Але просто так розповідати про себе… мені складно. Я краще послухаю тебе.

— Про мене? Ти нічого не знаєш?

— Звідки? Я ж бачила тебе вперше вчора.

— Тим краще, — він усміхається.

— Чому це?

— Бо тоді в тебе немає упереджень. І так, bellissima, розкажи мені — чим ти захоплюєшся?

— Медициною. Коли я в цьому процесі, забуваю про все. Повністю занурююся.
Можу годинами сидіти в клініці, спілкуватися з пацієнтами, слухати про їхній стан до та після процедур, аналізувати результати, робити висновки, будувати власну систему лікування.
Це моє. Я це люблю.

— Тобто, ти в нас лікар? Я б пішов на прийом до такого лікаря, як ти.

— Справді? Ось так просто?

— Саме так. Хоч я й до втрати свідомості боюсь лікарень, але до тебе — пішов би.

— А якщо я поганий лікар? І не лікувати вмію, а тільки калічити?

— Все одно б пішов.

— Ваша кава, — раптом лунає над вухом знайомий жіночий голос.

— Дякуємо, — відповідаю першою, але офіціантка навіть не чує мене.

Вона розглядає Давида так, ніби я тут — невидимка. Очима вже встигла його роздягнути і запакувати в номер готелю. Фу. Від цієї сцени стає ніяково. Гидко. Та найцікавіше — він не зводить з мене очей.
Не дивиться на неї взагалі.

— Якщо щось знадобиться — просто скажіть, — муркоче вона, але, не отримавши жодної реакції, мовчки йде.

— Ага, — видає Давид.

— І це все? — хмикаю я.
Офіціантка, розчарована, розвертається й зникає за дверима.

Я вдивляюся в його обличчя. Хто він? Лише зараз до мене доходить: я сиджу в кафе з абсолютно незнайомим чоловіком.
Але... мені з ним спокійно.
Це навіть лякає.

— Давиде, хто ти? Хочеш дізнатися мене, але сам нічого не розповідаєш.

— Ти нічого й не питала.

— Добре... тоді розкажи щось. Тепер — твоя черга.

— Добре, я Давид Стоун.  Для друзів я — Девід. Але ти можеш називати мене як хочеш.  Я власник найбільших нічних клубів у цьому місті. І не тільки.

Ми сиділи в кафе кілька годин. Говорили про різне. Його цікавило все — навіть дрібниці.
Здавалося, він хотів запам’ятати кожне моє слово.

Та коли я відчула втому — захотіла їхати додому.

Я потягнулась до телефону, щоб викликати таксі, але він зупинив мене.

— Я підвезу. І він справді довіз — до самих дверей.

— До наступної зустрічі, bellissima.

— Чому ти мене так називаєш?

— Тобі підходить.

— Можна ще одне запитання?

— Звичайно.

— Це ти написав мені те повідомлення?

Його усмішка все сказала за нього. Він навіть не намагався приховати правду.

— Так.

— Але... звідки в тебе мій номер?

— Запам’ятай, Амі. Якщо чоловік чогось справді хоче — він це зробить. Знайде спосіб навіть там, де здається, що його немає. Я захотів тебе побачити — і знайшов тисячу способів. Бо ти мене зацікавила.

— Дякую, я піду.

— Бувай, Аміно.

Його слова ще довго дзвеніли в голові. Якщо є бажання — можливості знайдуться.
І він довів це.

Він не схожий на інших. Впевнений. Зосереджений. Харизматичний. Чоловік з поглядом, який ховає багато.

Таких не створюють випадково. Такими стають — крок за кроком, через біль, боротьбу, силу.

Я не знаю, чи він відкриється мені. Чи дозволить мені заглянути глибше.

Але вже знаю одне: він мене зацікавив.