Розділ 1.

      " Він не хотів брехати, а тим більше – говорити правду….  "

Кузьма Скрябін

Дощ лив, наче хтось прорвав небо. Я стояла посеред вулиці, промокла до нитки.

Ненавиджу.

Це слово перше вирвалось із мене, коли я побачила його. Дениса. Мого колишнього.

Життя — дивна штука. Ще місяць тому ми були парою, я мріяла про щастя з ним. А сьогодні — я просто дівчина, яку зрадили.
І так, мені боляче. Болить так, як ще ніколи не боліло. Дощ на вулиці творив те саме, що й у моїй душі — затоплював усе. Кожна крапля на моєму обличчі змішувалась зі сльозами. Але ніхто цього не побачить.

В голові крутились одні й ті самі запитання: Як він міг? Як він міг так зі мною? Це не просто зрада. Це — отрута, яку він капав щодня. Брехня, якою годував. Навіщо було клястися в коханні?
Хіба любляча людина здатна на це?

Денис... Моє перше кохання. Він дивився на мене з захопленням, зачаровував жартами, компліментами, манерами. З ним я забувала, що навколо є світ. Він — високий, підтягнутий брюнет з блакитними очима, пухкими губами і родимкою над верхньою губою. Чому він вибрав саме мене?

Мені тоді було шістнадцять. Йому — вісімнадцять.

А я була...
Просто звичайна дівчина. Середнього зросту, з довгим волоссям кольору шоколаду і зеленими очима. Скромна, тиха, наче кошеня. Так, у мене гарна фігура — але я не вважала себе особливою. Та він вибрав мене.

Ми познайомились, коли я гуляла з подругами. Вони були знайомі з ним і підвели мене до нього, щоб познайомити. Після того вечора — перше побачення. Його увага та щирість розпалили в мені щось нове. Я відчула себе живою.

Це було рівно рік тому. І саме сьогодні ми могли б святкувати річницю. Але… Тепер я думаю тільки про одне: Чому я така довірлива?

Мене вирвав із думок дзвінок телефону. Довго не могла його знайти — певно, вчора кинула десь. Не глянувши, хто телефонує, взяла слухавку.
— Так?
Мій голос звучав глухо, хрипло — ніби я не я.

— Ти що, ще спиш?! Вставай! — це була Сара.
Голос настільки гучний, що здавалося, вона не просто телефонує, а стоїть поруч із ліжком з мегафоном.

— Гаразд, гаразд, як скажеш. — пробую жартувати.

— Смійся, мила моя! Але я вже під твоїм будинком. І зараз ти точно прокинешся.

Я люблю її. Сара — красива, маленька, з довгим світлим волоссям і зеленими очима. Зовні — тендітна, майже фарфорова. Але всередині — вогонь. Вона поруч вже шість років. Ніколи не залишала мене в біді.

Підіймаюсь з ліжка. Перше, що бачу — дзеркало. Моє відображення дивиться на мене, ніби питає: “Чому ти дозволила собі це?” Йду в душ. Хочу змити з себе не тільки сон, а й біль.

На вулиці середина осені. Сірість. Холод. Дощ. Більшість людей це дратує, але я люблю цю пору. Можливо, тому що вона схожа на мій внутрішній стан — тиха, задумлива, трошки сумна.

Макіяж мінімальний: туш і персиковий блиск на губи. Волосся — легкі локони. Обираю рожевий костюм: спідниця до колін і укорочений піджак. Він підкреслює мою фігуру, але не кричить.
Просто гарно.

Спускаюсь вниз. Чую, як батьки сперечаються — в їхньому стилі, жартома. Тато — завжди сміється. Мама — його вічна жертва гумору. Привітавшись, виходжу у вітальню. Там мене чекає Сара.

До речі, мене звати Аміна. І так, я навчаюсь в 11 класі старшої школи.

Школа зустрічає нас галасом, у коридорах розмови, сміх.
Ми з Сарою навчаємось у паралельних класах, тож швидко розходимось.
Я в класі з поглибленим вивченням біології та хімії. Оскільки я хочу бути лікарем. Не знаю чому — просто відчуваю, що це моє.
У моїй родині медиків нема. І можливо, це навіть краще. Це буде мій шлях — обраний самостійно.

Вчителька біології — старша жінка, строга, але справедлива.
Ми уважно слухаємо, працюємо з реактивами, виконуємо досліди.

Коли дзвінок сповіщає про перерву — в коридорі знову шум.
Ми починаємо обговорювати випускний.

І тут я бачу ЙОГО.

Денис. Що він тут робить?

Він закінчив школу минулого року. Чому повернувся? До кого?

– Треба йти, поки не побачив мене, – шепочу сама собі.
Я не готова до цієї зустрічі. Все ще боляче.

Я вже майже повернулась і зробила перший крок у протилежному напрямку, коли…

– Аміна!

Його голос… Серце зупиняється. Розум кричить: “Іди! Не озирайся!” Серце благає: “Поглянь ще раз.”

Але я йду. До того моменту, поки він не торкається мого плеча.

– Ти не чула, як я тебе кликав?

— Не чула. Була в думках. Що тобі треба?

— Нам потрібно поговорити.

— Тоді говори. У тебе є п’ять хвилин.

Він хотів, щоб я плакала? Щоб просила його повернутись?
Ні. Навіть якщо боляче — я себе більше не зраджу.

— Я знаю, що повівся, як ідіот. Вибач, що нічого не сказав. Я повинен був…

— За що саме вибачення?

— За те, що почав зустрічатись з іншою… Я ще та мразь.

— Так, Денисе. Ти саме той. І зараз ти навіть не розумієш, навіщо все це. Думаєш, що скажеш «вибач», і мені стане легше?

— Я не хочу, щоб між нами були образи. Не хочу бути тобі ворогом.

— А хто вона? Як її звати?

— Не має значення.

— Денис, може я й молодша за тебе, але точно не дурна.

— Дарина. 

— Вона тебе кинула?

Його обличчя — відповідь.

— Мені на урок. Прощавай.
Ні, не «до зустрічі». Прощавай, Денисе.

— Я буду чекати після уроків. Хочу провести тебе додому.

— Навряд чи. У мене вже є з ким іти. Їм не сподобається твоя компанія.

Я йду. Швидко. В клас, що стоїть порожнім.
Закриваю двері. Видихаю. Нарешті.

Моє серце б’ється як шалене. Я стою, згадуючи усе.

Є такі спогади – вбивці. Вони знищують ізсередини. Змушують думати: А якби я тоді… А що, як усе могло бути інакше?

Але сьогодні я вирішила: Я знищу цей спогад.