Розділ 1.

        …він не хотів брехати, а тим більше – говорити правду…

Дощ л‘є як з відра, а я стою посеред вулиці.

Ненавиджу!

 Сказала я коли побачила свого хлопця Дениса. Колишнього хлопця.Хм.. Життя дивна штука, ще місяць тому ми були парою, а зараз колишні. І так, своє перше кохання я зустріла в шістнадцять років. Чи боляче мені запитаєте ви? Так. Мені ще ніколи не було так боляче. На душі творилося те ж саме, що й на вулиці. Емоції заливали мене. Дощ лив і не хотів вщухати. Холодні краплі змивали сльози з мого обличчя. Ніхто їх не  побачить.

В голові були тисячі запитань: Як він міг? Як він міг так вчинити зі мною? Він не просто зраджував мені, він кожного дня отруював мене своєю брехнею. Ці думки не дають мені спокою. Навіщо він в клявся в коханні? Чи були його слова правдиві, коли він це казав?   Напевне що ні, людина яка справді кохає, не завдає пекельного болю іншому.  

Денис, моє перше кохання. Він завжди дивився на мене з таким захопленням. Підкорив моє серце своїми жартами, компліментами, манерами. З ним мені здавалось, що я забуваю про існування всього живого на цій планеті.  Він був видним хлопцем,кожна дівчина мріяла про стосунки з ним. Високий, статний брюнет, з блакитними очима, пухкими губами і родимкою над губою. Чому саме мене він полюбив? Коли ми почали зустрічатись, Денисові було вісімнадцять.

  Але… Я просто маленька,наївна дівчинка. Хіба в такому юному віці ти можеш знати,що таке любов? Звичайно,що ні!

 Я - звичайна дівчина, середнього зросту , з довгим волоссям кольору шоколаду, і зеленими очима. Тиха і скромна, як кошеня. Так, у мене класна фігура. Але я нічим не виділяюсь серед інших. Але він вибрав мене! 

В той день коли ми познайомилися, я гуляла з подругами. Вони були знайомі, і познайомили мене з ним. Саме тоді він запросив мене на побачення. Його увага і щирість розпалили почуття всередині мене. До цього я такого не відчувала.  

Це було рівно рік тому. І саме сьогодні ми могли б це святкувати, але… 
Чому я така довірлива? Адже саме моєю довірою він і скористався.

З мого сну мене вириває звук мелодії смартфону. Довго не могла його знайти, напевне вчора десь кинула і забула про нього.  Не глянувши хто телефонує, підняла слухавку.  
            - Так?  -  це точно мій голос? прозвучав він так наче я чоловік.

         - Ти що ще спиш? Ставай! - прокричала моя подруга Сара. 

            - Гаразд, гаразд. Слухаюсь капітане. - ну а що, потрібно якось рятуватись, а жарт це найкращий спосіб 

     - Смійся мила моя! Але я вже біля твого будинку, і зараз ти швидко прокинешся. - вона сказала це так, наче вона йде не просто до мене щоб піти разом до школи, а щоб вбити мене.
 
 Але якщо серйозно я обожнюю її.  Сара надзвичайно красива дівчина, низького зросту, з карими очима, довгим світлим волоссям. На перший погляд вона здавалася такою маленькою,тендітною,щирою. Сара єдина хто завжди поруч, знає мене справжню. Навіть зараз вона мене підтримує і не залишає саму.Наша друдба триває довгі шість років, за цей час ми добре вивчили одна одну.

Підіймаюся з ліжка і перше на що я натрапляю-дзеркало. Дивлюсь на своє відображення і неможу зрозуміти, чому все саме так? Сходивши у ранковий душ, щоб хоч якось себе оживити, починаю свою ранкову рутину. 
 

На вулиці середина осені, холодно, дощить,і сьогоднішній ранок не виключення, люди постійно скаржаться на це, а я обожнюю цю пору. Не люблю робити повноцінний макіяж, тому фарбую вії, на губи наношу персиковий блиск і готово. На своє довге волосся я роблю локони. Одягаюсь я також доволі швидко. Костюмчик який складається з спідниці до колін і вкороченого піджака, ніжно-рожевого кольору гарно підкреслює мою фігуру. Спускаючись вниз, чую як батьки сперечаються про щось, але не по злому, мій тато любить жартувати. А мама -це його постійна жертва, яка це все вислуховує. Привітавшись з ними, я прямую в вітальню де на мене чекає подруга. Забула представитись,мене звуть Аміна. І як ви вже зрозуміли, я навчаюсь в школі.

Школа як завжди зустрічає нас привітно. На кородирі безліч підлітків, які обмінюються своїми думками з іншими.
Ми з Сарою навчаємось в паралельних класах,тому майже відразу розійшлися в інших напрямках. Мій клас з поглибленим вивченням біології та хімії. Своє майбутнє я хочу пов’язати з медициною. Незнаю чому саме ця професія,але коли думаю про це на душі стає приємно. В моїй сім’ї немає медиків,немає кому підказати,дати настанову що цього,можливо це і добре, самостійно пройду весь цей шлях. 
Вчителька біології,старша жінка,коли вона розпочала урок,ми всі уважно її слухали,відповідали, робили різні експеременти.

Продзвенів дзвінок і всі розійшлися планувати наш випускний. Вийшовши на кородирор, я побачила його….. Що він тут робить? Він закінчив школу того року, для чого він прийшов чи до кого?

         - Треба йти поки він мене не побачив. - Сказала сама собі, не хочу з ним говорити. Мало часу пройшло, мені все ще болячи. 

Тільки я розвернулася в іншу сторону щоб йти,почула як він кричить моє ім’я. Серце здається завмерло, кричало розвернись і зустрінься з поглядом моря, а розум кричав тікай, роби вигляд що не чуєш. І знаєте, я послухала розум, мені навіть здалось що все спрацювало.  До того моменту як він розвернув мене за плече. 

       - Ти не чуєш,я кричав до тебе? - стоп,це він ще зараз кричить на мене? 

       - Не чула,думаю про своє. Що тобі треба від мене? - мені й справді було цікаво, чого він прийшов. 

       - Нам треба поговорити . - хах, поговорити захотів, ну давай, поговоримо.

       - О’кей, я тебе слухаю. В тебе є п’ять хвилин. - а що? Він думав що буду плакати? Просити щоб вернувся? Ні! Якби мені не було боляче, я не переступлю через себе! Він і так мене зламав.

      - Слухай,я знаю, що я повівся як ідіот. Вибач що нічого не сказав, хоча я повинен був.