Явлення Христа народу, або чому я не став художником.

Передмова.

Ви, можливо, до цих пір помилково вважаєте, що спочатку було слово. Але, насправді все почалось з фарб.
Слова з'явились значно пізніше. Та й вони лише приховували суть.
Отже, все почалось з набору фарб, який мені подарували в школі в зв'язку з успішним завершенням шостого класу. Так-так, зі звичайного набору тюбиків різнокольорових фарб в картонній коробці. Ще й з двома пензликами в комплекті.
Крім фарб велику роль в цій історії зіграв Сашко, мій однокласник і товариш, який жив неподалік.
Ми з ним часто ходили в гості один до одного, і разом пасли корови в лісі.
Чому я так довго описую такі банальні речі? Бо вони мають безпосереднє відношення до того, що сталось.

Малювати я любив ще з дитячих років. Ну, ще задовго до того, як почав ходити в школу. Тож ви, напевне, думаєте, що, прийшовши  додому з фарбами, я зразу ж почав випробовувати їх в ділі. 
Ага, як би не так. Я закинув їх кудись подалі, як річ зовсім не потрібну. Щоб вони й на очі мені не попадались.
Це може видатись вам дивним, але, запевняю вас, нічого дивного в цьому не було. І фарби, і все, що зв’язано з малюванням в мене викликало стійку відразу.
Чому так сталось? Це зовсім інша історія, і до даної не має ніякого відношення. Ніякогісінького.
Вам все ж  цікаво чому моя дитяча любов до малювання змінилась відразою? Добре, розкажу.

Чому я не став художником.

Талант художника проявився в мене досить рано. І як всякий справжній талант він не обмежував себе якимись канонами і умовностями, а шукав нових доріг, сміливо експериментуючи з різними техніками, матеріалами, технологіями і стилями. 
Малював я на стінах, на шафах, на підлозі, на простирадлах, на стелі, на одязі, на тілі... Використовуючи для цього цвяхи, виделки, зеленку, йод, чорнило, цукор, сіль, борошно, вуглинки, молоко, кашу, курячі яйця... Малював пальцями, долонями, ступнями, животом, спиною... Методом розливання, розсипання, розбризкування, розмазюкування... Як я тепер розумію мої творчі методи значно випереджали свій час.

Але художні смаки батьків були більш консервативними, тож  мою творчість вони намагались загнати в якісь тісні рамки за допомогою таких вічних і перевірених часом аргументів як пасок і цукерки, обмеживши її малюванням олівцями в спеціально купленому для цього блокноті.
Художником я був досить плодовитим, тож блокнот дуже швидко закінчився і мені довелось самому шукати підходящі матеріали для полотен.
На щастя батько  був бухгалтером, тож різних паперів вдома було вдосталь. Правда клав він їх на високій шафі, де дістати я не міг.

Та тяга до творчості була сильнішою за перешкоди. Підсунувши стіл до шафи і поставивши на нього стілець я таки заліз на шафу і запасся паперами.
Вони, правда, були більші за розмірами ніж блокнот, до якого я вже звик, тож довелось порізати їх на куски потрібної величини.
Ще одним недоліком було те, що вони були не зовсім чисті, а розграфлені лініями і списані якимись числами. 
Спочатку це мене трохи бентежило, але, розширивши свою свідомість і позбувшись стереотипів, я почав дивитись на них як на полотна з фактурою, що ніяк не зменшує художню цінність картин, а лише надає їм оригінальності і індивідуальності. 

Як ви вже напевне здогадуєтесь, батьки і в цей раз не оцінили моєї ініціативи і новаторства. Особливо не сподобались мої нові картини батьку.
Він навіть паска вже дістав, щоб оцінити мою творчість, але мати сказала, що нема чого йому брати роботу додому, навіть якщо це й річний звіт, то краще на роботі затриматись.
Вона чомусь називала  роботою батькову звичку гратись вечорами з рахівницею. Ні, ну рахівниця була чудовою, величезною, з багатьма білими і чорними коліщатками на осях. Але гратись з нею батько не вмів. Ну що це за гра - сидіти годинами і клацати коліщатками туди-сюди.
Я ж використовував рахівницю за її прямим і очевидним призначенням - катався на ній. Клав зверху дошку і...
Але їздила вона добре лише вдома по підлозі, а от на вулиці, навіть з горбка - погано. Крім того батько якимсь чином дізнавався, що я катався на ній на вулиці, і це йому теж чомусь не подобалось.

Та це все деталі,  які до справи зовсім не стосуються. І вам може навіть здатись, що батьки не були зацікавлені в моїй художній творчості.
Але це зовсім не так. Навпаки, вони всяко заохочували мене малювати. Особливо в першій половині дня, коли були на роботі, сестра в школі, а я залишався вдома один. Напевне розуміли, що для творчості потрібна тиша і усамітнення.
Як заохочували? Купляли олівці і папір, пізніше навіть акварельні фарби, книжечки з малюнками, щоб я бачив, як на малюнку виглядає собачка, зайчик, чи їжачок.
Але найбільше окрилює і стимулює до творчості - це, звичайно ж, визнання. Ну, ви мене розумієте.
То ж мало того, що батьки захоплювались моїми малюнками і хвалили мене, батько забирав їх і  відправляв в Москву на виставки і конкурси. Звідки регулярно приходили похвальні відгуки, і грамоти, які батько зачитував, прийшовши з роботи, а також нагороди - олівці, фарби, цукерки, папір...

Така увага до моєї творчості надихала створювати все кращі шедеври. Я навіть винайшов ефективний метод для цього - вирізати з книжок малюнки чи їх частини і комбінувати з них свої картини, наклеюючи на папір. Зараз для цього Фотошоп використовують. 
Але й це новаторство батькам чомусь не сподобалось. 
Та інтуїція підказувала мені, що в творчості потрібно опиратись на досягнення інших, а не починати все з нуля. Як я дізнався пізніше, навіть великий Ньютон старався залізти на плечі гігантів, а  не пнутись навшпиньки. Чи не менш відомий Кіркоров теж розумів, що не варто вигадувати своїх велосипедів.
Тож я прикладав малюнок з книжки до шибки вікна, зверху чистий аркуш, і обводив по малюнку, що просвічувався. Але оскільки на вертикальному склі робити це було незручно, та й залежність від сонця мені не подобалась, я став класти кусок скла на два стільчики, знизу ставив лампу і процес створення шедеврів поставив на конвеєр, щоб забрати всі призи всіх конкурсів і виставок.