Міська фея і Яся

Die Neugier meinen Traum verlängert

die weiße Fee sie singt und lacht

hat gewaltsam mich geschwangert

und trächtig quält mich durch die Nacht

der Vater aller Spiegel

Er winkt mir und ich beug mich vor

er flüstert leise in mein Ohr

Du bist das schönste Kind von allen

ich halt dich wie mein eigen Blut

du bist das schönste Kind von allen

in mir ist auch das Böse gut

 

- Я ніколи не хотів бути на них схожим.

- А чому?

- Бо вони жорстокі.

- А як це? – з зацікавленістю запитує дівчина, і він уже шкодує, що завів з нею ці розмови.

- Вони залишили мене коли я був маленький.

- А це жорстоко? А коли ти мене залишиш то ти теж станеш жорстоким? – махаючи віями-опахалами питає дівчина. Хлопець лише важко зітхає, стримуючи сильне роздратування. Нащо взагалі з нею розмову завів про своїх батьків. От як їй пояснити, що залишити на смітнику дитину це одне, а припинити стосунки з дорослою дівчиною – це інше.

Замість того щоб щось пояснювати він взяв тонку руку, схожу на пташину лапку і притис її до щоки:

- Я тебе ніколи не залишу. Ти - моє дихання і стук мого серця.

Дівчину здається така відповідь теж влаштовувала. Вона стріпнула великими різнокольоровими крилами, обсипаючи худого чорнявого хлопця золотистим пилком. Він задоволено підставив обличчя під золотий туман, жадно вдихаючи пилок, і по його тіло пройшло декілька хвиль судорог. В затягнутих чорною плівкою очах без зіниць блимали золоті іскорки.

- Гей, якщо будеш так жадно дихати надовго тебе не вистачить! – насмішливо промовила дівчина.

***

Яся стояла на мосту, спостерігаючи за лінивою сірою водою. Вітер підхоплював її волосся, і нещадно підкидав. Поруч їхали машини, пересікаючи Дніпро, але водіям було байдуже до дівчини з брудним салатовим заплічником. Раптом щось велике пролетіло на відстані витягнутої руки, вдарилось об перило моста і замість того, щоб перевалитись у воду упало прямо Ясі під ноги.

Спочатку вона вирішила що це великий мішок, аж поки до шокованого мозку не дійшло, що перед нею лежить людське тіло, в мішкуватій темній одежині. Тіло не ворушилось, розпластавшись на тротуарчику, розкинувши руки, ніби обіймаючи небо, задерши голову догори. Яся боязко схилилась над незнайомцем, силячись зрозуміти дихає він чи ні, а машини проїжджали поруч все так само байдуже.

Перед нею лежав зовсім молодий хлопець, з брудним чорним волоссям. Розплющені очі зяяли пустими проваллями, десь на дні яких плескалась запеклою кров’ю чорна смола. Яся потяглась прощупати пульс, і завмерла від різкого тонкого окрику:

- Не чіпай! Він мій!

Від того окрику «труп» сіпнувся, незряча голова повернулась на звук, вишукуючи його джерело. Виглядало так, ніби кинуту ляльку почав піднімати ляльковод, але нитки переплутались, і рухи виходили уривчастими і неправильними.  Яся відчула як по спині потекла краплина холодного поту. Ніби і звикла до всякого, але все одно моторошно. Бо вона була впевнена – хлопець мертвий. А тим часом біля неї матеріалізувалась напівпрозора істота, схожа на велетенського метелика із складеними сірими крилами. У самої молі було людське обличчя, з непропорційно великими очима, людиноподібне тіло,  з двома ногами і двома тонкими руками. Що правда для середини осені одягнена істота була лише в тонку павутинчату туніку. Сіре волосся не тривожив різкий вітер, ніби моль була не повністю в цьому світі, а може так воно й було.

- Відійди. Ти мені не треба, а я не впевнена що на моїх крилах не залишилось дрібки пилку, - наказала моль, виставляючи в бік Ясі тонку суху руку.

- Що з ним? – оторопіло обізвалась Яся, опасливо відступаючи на кілька кроків від тіла, що ламаними рухами піднімалось на ноги, і від людинометелика, думаючи чи не дременути зараз на інший берег, подалі від усяких дивних див. Але щось тримало її, бо не була вона навчена залишати кого б то не було в біді. А відносно того, що худий хлопець зараз не потребує допомоги вона впевненою не була.

- Пилку надихався. Я йому казала щоб не наполягав, але ж ви, людиськи такі жадібні! – людинометелик, схожа на велику моль, підхопила сухенькими пальцями хлопця, який сліпо гладив її крила, шумно втягаючи носом повітря.

Ясі здалось що тільки поруч з молю він почав дихати, а до того його легені не ворушились.

Напівметелики часто звали її людиськом. Або іще якось. Вони зустрічались на звалищах, на задніх дворах нічних клубів, чи в задвірках СІЗО, по сирих кутках вишукуючи собі людисьок, охочих до пилку.

- Він помре? – знов запитала Яся, зосереджуючись на дивному хлопцеві, так не схожому на інших жертв напівметеликів

Яся вперто кликала їх тільки так «людинометелики», «напівметелики», хоча самі себе вони звали «Білими феями», тими, що п’ю людисьок. Крім напівиетеликів в місті ще зустрічались павуки, які підбирали всю падаль – збитих собак, дохлих котів, замерзлих взимку бомжів, а ті що побільше - ловили в свої срібні тенета метеликів-переростків. Великі чорні потвори гніздились у верхів’ях паркових дерев, на опорах мосту, на електростовбах. У них були антропоморфні обличчя, і байдужий до живого норов.