Розділ 8. Мольфар

Щоб приготувати лікувальну настоянку, не досить просто знати інгредієнти та їх співвідношення. Найскладніше та найвідповідальніше завдання – вчасно та правильно зібрати трави. Кожна рослина вимагає окремої уваги. І окремих обставин. Одні трави слід збирати на новий місяць, інші – коли ще не спала роса, ще інші – опівдні. Часом потрібно, щоб зійшлись зовсім неймовірні обставини, як, наприклад, весняна гроза 

Я навчаюсь цього мистецтва вже 10 років, але і досі дід Гаврило допускає робити лише найпростіші збори. День у день ми разом обходимо ліс та галявини, щоб дозбирати те, що закінчилось, принести дар у вдячність за прихильність природи, а останнього разу навіть просили у змії отрути.

До діда приходять недужі з усіх кутків ближчих гір. Вони долають часом не лише довгий, але й небезпечний шлях без гарантії, що їх приймуть. Дід якось знає, кому він зможе допомогти, кому ні, бо вже пізно, а хто допомоги не вартий. Проте якщо вже людина залишається під опікою цього старця, можна бути певним — вона одужає.

- Яремо! Яремо, ти де? – це Дзвінка. Вона також живе з дідом. Люди кажуть, що його дружина померла ще молодою і дітей у них не було. Але це дівча дід кличе онукою. Чому, мене ніколи не цікавило – живе та й живе. Дзвіна часом трохи набридає, але без неї в домі було б дуже сумно.

- Я тут, у травнику.

- Нарешті я тебе знайшла, - розтріпана, вона розчервонілась від швидкого бігу.

- Щось трапилось? Дід? Дім? - в моїй голові промайнуло пів десятка страшних здогадів.

- Ні! Там жінка ... У неї … дитина, майже тут.

- Породілля? У нас? Чому не у баби Марфи? - не чоловіча то справа – дітей на світ приводити, дід таким ніколи не займався. Та й дім повитухи недалеко від нас, за горбом. - І хто вона така? – поблизу не було вагітних, ми знали всіх в окрузі. – Знову Устим когось привіз?

- Тобі що, сон-трава остаточно в голову вдарила? Баба Марфа з дідом Гаврилом вчора пішли в сусіднє село і до вечора їх не буде, - великіі дитячі очі дивились на мене твердо. Дзвінка не так щоб дуже маленька, вже тринадцяте літо минуло, але через дрібний зріст здається зовсім дитям. – Біжимо, Яремо, їй потрібна допомога.

Звісно, біжимо. Ким би вона не була, їй треба допомогти, а, крім нас, зробити це нікому.

Наша хата далеко від села. Така доля травника – жити на відлюдді. Йому потрібен спокій, а трава – чистота простору.

На порозі нашого дому сидить жінка і рівномірно глибоко дихає. Мене стривожив не її стан – виглядало, що народжує вона не вперше, – а вигляд. Одягнена була зовсім не по-жіночому: дивні вузькі штани, яскрава не то сорочка, не то накидка, у руках – дивна маленька залізячка, яку вона простягала до неба. Безумна?

- Добрий день, я заблукала. Чому у вас зв’язок зовсім не ловить?! - вона точно навіжена. Що вона намагається зловити, сидячи на порозі?

Я опустився на коліна і легко торкнувся рукою її живота. Вона здригнулась.

- І вам ясного сонця над головою. Я помічник травника. Породіллі до нас зазвичай не заходять. Можливо, ви йшли до баби Марфи й заблукали?

- Я не народжую, принаймні ще не мала б. Просто розхвилювалась, от і фантомні потуги почались, - я зрозумів від сили половину зі сказаного. Якось дивно вона говорить.

- Дозвольте завести вас у дім. Не розумію, що, на вашу думку, у вас почалось, але мені це схоже на бажання вашої дитини вийти на світ.

Вона хотіла заперечити, але раптом її скрутив біль і жінка схопилась за живіт. Хай там що вона собі думає, але таки починаються пологи.  Незнайомка підняла на мене очі, в них я побачив розгубленість і страх.  

- Не хвилюйтеся, все буде добре! Дзвіно! Дзвениславо! - від мого голосу вона стрепенулась, як від кибелю[1] криничної води. - Розпалюй піч, став воду, і багато, але спершу принеси мені полотен.

- Біжу … Зараз все буде, - голос дівчинки тремтів.

То був найскладніший день у моєму житті. Зустріч з ведмедем 10 років тому ніщо у порівнянні з цим. Дзвіна, виконавши мої доручення, побігла назустріч дідові та бабі Марфі, які вже мали повертатись. Ми зостались удвох.

- Мені треба знайти чоловіка. Я загубилася в лісі. Ми йшли до місцевого травника, - у перервах між потугами вона пробувала переконати чи то мене, чи то себе, що ще не час.

- Мене звати Ярема, а вас?

- Я … Світлана.

- У вас дуже гарне ім’я. А тепер, Світлано, ви повинні заспокоїтися. Дихайте глибоко. Ви вже знайшли травника, знайдете і свого чоловіка і познайомите його з донею.

- Звідки ти знаєш, що буде дівчинка?! – і як їй відповісти, звідки? Нізвідки, просто відчуваю і все. Дівчинка. Дуже красива синьоока дівчинка.

- Довіртесь мені, і все буде добре, - як би я хотів і сам вірити в те, що щойно сказав.  

Сонце останніми променями заходить у дім через шибки. Тихо потріскують дрова. Потріскує, гаснучи, свіча.

Я почуваю себе зовсім знесиленим. Тепер зрозуміло, чому дідо цим не займається.  А звідки баба Марфа черпає сили? У неї, бувало, народжували одночасно дві жінки, і все було в порядку. Таки жінки сильніші від нас. 

Втомлена пологами Світлана спить у моєму ліжку. Я, ще не відійшовши від напруги, сиджу на дерев’яній підлозі й гойдаю на руках немовля. Малесенька істота зазирає величезними голубими очиськами мені в душу і ніяк не хоче заснути. Спи. Тобі потрібен сон…