Розділ 7. Артур: Кайдани страху

Я відімкнув двері. Мене вразила тиша. Де всі? Невже вона вже пішла? Шкода. Я надіявся, що ми ще поспілкуємося. Август, паскуда, міг би її затримати до мого повернення, я ж наче недовго ходив.

- Ау-у-у, Августе, ти де?

Відповіді не було.

Ні… Тільки не це! Тільки не як минулого разу.

- Август! Трясця! Август!

… Це сталося десь рік тому. Одного дня Август зник.

… Ми мешкали в цій квартирі разом після автоаварії: Август з батьком і я. Хоча «мешкали» - трохи не те слово. Ми багато подорожували, і тому в готелях чи наметі ночували частіше, ніж під цим дахом. 

Не можу похвалитися приємними спогадами з юності. У мене були проблеми з серцем. Якщо б не Август та батько, мене, можливо, вже не було на світі. Вони завжди підтримували мене і спонукали до боротьби.

Август – мій названий брат, але це не мало ніякого значення. Для мене він завжди був рідним.  

І от він зник. Без жодних пояснень. Ніякого зв'язку. Жодної вісточки. А сьогодні вночі повернувся ніби нічого не сталось. Та ще й не сам.

Навіщо я його послухав? Чи він навмисне відіслав мене, щоб знову зникнути, як нічне марево?

В очах потемніло, серце шапено калатає, груди стискає біль.

Спокій! Мені потрібен спокій. Треба взяти себе в руки. Я заплющив очі, постарався розслабитися.

Трясця, не допомагає. Страх бере гору.

- Ти таки вирішило мене підвести? Невже це кінець?

Я не раз думав про свою смертну годину. Хотілося, щоб це сталося на вершині гори після складного підйому чи посеред моря після шторму. Невже ж доведеться померти від страху?

Мама… Ти прийшла за мною? Мені було складно без тебе…

- Артуре! Артуре, я тут! Слухай мій голос. Спокійно, вдихай і видихай! - Це не мамин голос. Це голос Августа. А може, я марю? - Вдих і видих. Трясця, де твої ліки, чому вони не біля тебе?

[вдих] і [видих], [вдих] і [видих].

Це Август! Август!

Він не пропав!

Він тут!

Перед очима починає розвиднюватись, стукіт серця сповільнюється, але груди далі щось стискає – це мій брат так міцно обіймає мене, що важко дихати.  

- Ти … задусиш мене… - шепочу.

- Ой, перепрошую. Йолоп! Ти мене до смерті налякав.

- І ти вирішив мене за це вдушити!? Дуже гарно з твого боку.

Август опустився на підлогу і засміявся. І я сміюсь. Не так голосно й дзвінко, щоб не порушити серцевого ритму, але відчуття таке ж, як у дитинстві.

Ми як хлопчаки. Розсілись на запилюженій дорозі життя. За спинами у нас ями й круті повороти, попереду ще більше гір та спусків, а ми простодушно сміємось негараздам в обличчя. Ми щасливі бути такими, якими ми є.

- Вибач, я злякався. Що сталося? Мені здавалося, що приступи давно припинились.

- Коли ти не відповів, я вирішив, що ти знову зник… Це було важко перенести.

- Я …- він відвів погляд.

- Ти не зобов’язаний нічого пояснювати. Дякую, що таки залишився. Сюди рідко хто приходить, то хто зна, коли б мене знайшли…

- Я хочу пояснити. Особливо зважаючи на твій стан. І мені, й тобі відомо, що між нами існує особливий зв’язок…

- Ми пів життя прожили разом, і ти моя єдина опора після загибелі батьків…

- Саме тому прошу вислухати мене, - усмішка пропала з його обличчя. Очевидно, розмова буде довгою і важливою. Не лише для мене…

- Я слухаю, брате.  

- Пам'ятаєш, десь два роки тому я познайомив тебе з Анною?

Я кивнув. Тут можна було б додати, що важко таку забути, але мої звичні жарти зараз будуть не зовсім доречними.

- Ми познайомились з нею давно. Вона була подругою одного з моїх клієнтів. Ти знаєш, що я не маю звички відбивати у когось дівчину, тому не розглядав її як потенційну кохану. Проте одного разу я став свідком конфлікту. Уявлення не маю, про що йшлося, але клієнт у розпалі суперечки дав їй ляпаса. Я втрутився. Наступного ранку ти ще дивувався, чому я повернувся додому з розбитою бровою. Тепер знаєш, чому, - він витиснув з себе короткий усміх.

         - Я не планував тоді залишатись у неї навіть на трохи... Але вона, така тендітна і перелякана, не відпускала моєї руки, наче небезпека чигала на неї навіть у власній квартирі. Я й залишився. Відразу кажу: між нами нічого не було.

- Міг би цього й не казати: я тебе не перший день знаю. Нас добре виховали.

- Саме так!

Усе б так і закінчилось, але такі події створюють між людьми … міст. Ось і між нами він виник.

Спершу ми спілкувались лише як друзі. Я не питав про її минуле, вона не розповідала. Ми гарно проводили час, і я й не помітив, як дружба переросла в щось більше. Неочікувано для самого себе я … закохався. Тепер не знаю, чи справді це була любов, але тоді думав саме так.