Розділ 4. Віта: Виставка

Мої ранки завжди подібні один на одного. Я прокидаюсь між 5-тою та 6-тою, роблю розтяжку і сідаю медитувати.

Цього ранку ноги ще несли моє тіло за інерцією вперед, але погляд був прикований до вікна. Сьогодні на диво кривавий світанок. Такий яскравий, що аж моторошно стає. Мене завжди тягнуло до незвіданого, тому я часто не можу відірвати погляд від неба. Воно таке мінливе й при цьому вічне.

- Віто, зберись, не лови ґав – час медитувати, інакше спізнишся на роботу, – кажу сама собі.

Це одна з моїх особливостей – люблю говорити сама з собою. Я не одинока і не покинута, але ще у дитинстві в мене виробилася звичка розмовляти з собою. В шкільні роки, особливо після емоційних подій у класі, я, повертаючись додому, могла ледь не на повну гучність обговорювати те, що трапилося. Тоді ще не було бездротових навушників, і тому збоку це, певно, виглядало дуже дивно. Проте з роками тон ставав тихішим, а жестикуляція менш активною.  

Так, так, окрім слів, я ще й розмахувала руками!

Тепер на вулицях уголос я говорю рідко. Вдома ж – так. Хоча сьогодні завдяки науковому прогресу такою поведінкою вже нікого не здивуєш. Хвала Богу за лінь людську. Зараз це я часом обертаюсь на людей, які надто експресивно читають мораль своїм співрозмовникам. Я перестала бути дивачкою. Як мінімум у цьому аспекті.

Так, чому не вантажить ютуб? Мені потрібна моя Памела. Після численних провалів з усіма можливими варіантами розтяжок, йоги, зумби, саме Памела Райф на першому місці. Достатньо повільно, достатньо довго і просто достатньо, щоб розбудити тіло та мозок і не заснути в перші ж хвилини медитації.

О, ну нарешті. Ну чому перед спортивним відео крутять рекламу Єгермайстра? Невже я їхня цільова аудиторія?

Доводиться вибігати, а не виходити. Засиділась. Не встигла приготувати собі щось попоїсти, значить, сьогодні обідаю у закладі біля офісу. Добиратись до роботи мені не надто далеко, то ж точно не запізнюсь. Орендую квартиру майже у центрі, офіс розташований у старій будівлі на одній із центральних вулиць, тому щоранку я іду на роботу пішки. Велосипед… Ех, хотілось би користуватись велосипедом. Але звичний для юриста одяг і двоколісний звір – не найзручніше поєднання. Проте варто колись  спробувати електросамокат.

Мій офіс знаходиться в старому австрійському будинку. Є у ньому одна особливість: балкон над головною брамою підпирають плечі двох атлантів, можливо,  близнюків (обличчя другого зруйноване, риси наче й проглядаються, але я весь час їх гублю).

 Я щоразу мимохідь затримую погляд на обличчі першого і дивуюсь: скільки ж старань потрібно було вкласти, щоб звести таку велич. Високі чіткі вилиці, в міру пухкі губи, акуратний ніс, високе, ледь прикрите закрученим волоссям чоло. Міцні плечі обох, випнуті м’язи на руках свідчать про неабияку силу чоловіків, які століттями тримають на своїх плечах немалий тягар. Власне саме зараз частиною цього тягаря є я, бо вони тримають балкон, який є продовженням нашого офісу, і всі співробітники із задоволенням виходять на нього відпочити. І я не виняток.

Проте щось сьогодні незвично тихо. Ніби ще не п’ятниця, і я прийшла не надто рано, а в офісі ні душі.

Сонячний ранок, пустий офіс, ще малолюдна вулиця – прекрасна нагода зверху оглянути центр міста.

У Львові рідко поспішають. Коли до нас минулого тижня приїжджали партнери з Києва, їх це ледь не довело до нервового зриву. Місто, в якому ходять більше, ніж їздять на авто, розмовляють за кавою частіше, ніж телефоном, працюють, коли треба, а не весь час і без упину. Жителям столиці з претензією на підкорення світу тут і зараз Львів, мабуть, нагадує маленьке провінційне містечко на півдні Італії, де завжди сієста. Можливо, з останньою аналогією я й перегнула палицю, але щодо наших колег точно можу сказати, що їм було надзвичайно складно порозумітися з місцевими дівчатами, які прийшли на співбесіду.

- Віта?

Я обернулась. Дзвінкий жіночий голос вмить витягнув мене з роздумів. Дивно, я навіть не почула, як відчинилися двері.

- Так, Ксеню, це я.

- Ні секунди не сумнівалась.

Ефектна тонка фігура, доречно підкреслена костюмом оверсайз зі стриманим декольте, стрункі ноги у закритих лоферах на невисоких підборах. У них не висота важлива, бо вони не вищі товстої підошви, а, як каже їхня власниця: “Звук – ось що важливо”. Чітке розмірене цокання коридорами суду перед засіданням чи натертою мармуровою плиткою сучасних офісів перед зустрічами з партнерами – оце втіха, мелодія майбутньої перемоги, те, що надає впевненості, як і, звичайно, спідня білизна, але вона ж так не звучить.

- Віто, у тебе є плани на завтрашній вечір?

- Поки що немає. Оу, чому у тебе так блиснули очі? Ксю, признавайся, що ти задумала?

- Нічого, чесно.

Проте мені не віриться.