Розділ 3. Вдома

- Нарешті! Вітаю! Сьогодні я проведу тебе, - тихо і дуже приязно промовив чоловік середнього віку.

Він, як і все навколо, був оточений м’яким світінням. Ми дуже добре знайомі, проте якби хтось попросив мене описати його риси, я б не зміг. Вони наче є, і наче їх нема. Проте є у нього одна незмінна риса – густе сиве волосся. Неслухняні локони завжди скуйовджені. Тут немає вітру, а також немає необхідності слідкувати за своєю зовнішністю. Усе залежить від вибору, а він вибирав саме такий образ.

Душі можуть вибирати будь-яку форму залежно від потреби. Буває, коли переходять молодші, зустріти їх приходять рідні чи близькі люди. І не важливо, чи ці душі одного рівня, чи вони вже перейшли межу, живуть знову чи продовжують попередній шлях. По ту сторону завіси ми не буваємо самотні. Протягом прожитих років кожна душа знаходить тих, із ким домовлялась, кожна згадує і приймає допомогу, а потім, тут, ми зустрічаємось і підсумовуємо все.

От і мене сьогодні зустріли. Я пройшов сотні кіл.

Ні, ні, назвати мене старою та мудрою душею язик не повернеться. Але і зеленим я не є аж ніяк.

Просто сьогодні я противився переходу як зовсім недосвідчений, я контактував із живими, от з мене і вирішили своєрідно пожартувати, прийшовши зустріти.

- Ясон, ти задоволений набутим досвідом?

- Так, - відповідаю на запитливий погляд (відкрита відповідь на закрите питання), - безсумнівно. Я жив за покликом совісті, не обминав тих, кому потрібна була допомога, і заступався за тих, хто сам не міг себе оборонити. Бачив би ти, яким красивим був мій останній світанок!

- Тебе завжди тягнуло до прекрасного, ця твоя риса незмінна. Люблю її в тобі!

- Наша з тобою домовленість також реалізувалась, - я підморгнув чоловікові. Звісно, тут у мене немає очей, але мій наставник знає, що саме я хочу йому донести, навіть якщо це можна виразити лише через відсутню фізичну форму. - Дякую за цю можливість.

Факт повернення додому – це блаженне усвідомлення єдності поза часом та простором – зовсім не означає відмови від почуття гумору.

- Притримай коней: зустрінемося з іншими, тоді й поговоримо. Тільки тебе чекаємо.

- У мене був екстраординарний випадок. Він вимагав моєї затримки.

- Справді?! - складно розрізнити, чи це було питання, чи цікавість, чи відверта іронія.

- Пройдемось сьогодні оглядовим шляхом?!

- Це нотки ностальгії чи пам’ять тебе підводить?

- Ніякої ностальгії, ти ж знаєш, мене просто тягне до прекрасного.

Ми плавно проплили впоперек густої білої хмари. Місце між світами (мені завжди подобалося називати його саме так) кожного мого повернення виглядало однаково і водночас інакше. Тут є все необхідне, проте як тільки з’являється нова потреба чи думка про “ще щось”, простір одразу ж його народжує. Загальні обриси споруд сталі, проте деталі кожен бачить індивідуально.

Варіативність світу в усій його красі.

Ти можеш спитати, кому потрібна така нестабільність. Невже не можна просто визначитись? Проте так зроблено для молодих душ. Вони наповнюють усе навколо образами із щойно завершеного шляху, і таким чином їм стає легше прийняти інше оточення. Та й для старших, які перейшли в ранг наставників, як мені завжди здавалося, ця особливість дарувала поле для гри.

         Як би тобі описати це місце?…

Можеш уявити студентське містечко? Багато корпусів, десь невеликі будівлі для клубів, десь масштабніші споруди. В перших збираються кола пов’язаних душ. Це група сутностей, які домовилися, що на певному проміжку існування у своїх життях вони будуть разом. Кожна з них обирає, що саме вона буде згадувати цього разу, а інші душі погоджуються грати необхідні ролі. Так один допомагає іншому і взамін отримує допомогу. Не можу уявити собі іншої системи. Душу б огорнули паніка і хаос, якби все ставалося випадково. Та й хто б міг хоч якоїсь цілі досягнути, якби рух не відбувався за планом? Я тут аж ніяк не маю на увазі, що ми продумуємо наперед кожен крок. Деяким “особливо кмітливим” молодим душам приходила така ідея. Жодні пояснення, що це не має сенсу і що вони лише марно витратять силу, їх не переконували. “Не проблема: хочуть спробувати – нехай пробують. Можливо, цього разу щось піде інакше”, – надто серйозним тоном і з надто серйозним обличчям, хоч і з ледь піднятими кутиками губ, говорив у таких випадках наставник.

 Отже, ми прямуємо до місця, де зберуться всі головні причетні до мого останнього втілення. Для мене це були важливі люди: саме з ними я домовлявся перед втіленням, із ними мені й розбирати наші вчинки.

У тебе не повинно виникнути помилкової думки, що все це потрібне тільки мені. В жодному випадку. Світ – взаємозалежна структура. Так само, як інші важливі для мене, я був важливим для них.

Одні були моїми наставниками, які ділилися зі мною своєю мудрістю, а я, своєю чергою, був для них досвідом передання знань. Інші довіряли мені життя, коли не мали змоги попіклуватись про себе самостійно. Я пізнавав відповідальність, вони вчились довіряти. Є і складніші ролі. Були такі, що кривдили мене, насміхаючись із моїх недоліків, але вони робили це для того, щоб я міг виявити силу свого духу, щоб я розвивався. Мені завжди було складно брати таку роль на себе. Тут потрібна мужність. Коли ви сидите всі разом у залитому сяйвом просторі – це одне, а коли на болотистому шляху тебе, замість друга, зустрічає грабіжник – це зовсім інше.