Розділ 2. Дівчинка

А картина виглядає не так вже й зле. Звісно, мені б не хотілося, щоб вона побачила все з моєї перспективи. Особливо тіло, яке стрімко несе рікою вниз по течії. Все в порізах, хоча одяг більше не просяклий кров’ю. Вода вимила надмірну червоність, і тепер він набув кольору цвіту сакури. Миленько.

Ми плавно пливемо. Моє тіло в ріці, і я над ним. Я ще не цілком усвідомлюю, що відбувається, але з кожною миттю відчуваю наполегливу тягу до світла. Хоча цього разу земний шлях закінчився насильною смертю, я таки був до неї готовий, то ж шок відсутній. Приємно усвідомлювати, що хоч чогось навчився за всі ці життя.

Можна було б відправитись уже зараз – мене точно чекають, – але я маю упевнитись, що ціль досягнуто.

Експресивна картина неба щомиті змінюється в міру того як сонце підіймається все вище і вище. Я відправлюсь лиш на трішки, переконаюсь, що вони живі, й зможу продовжити свій шлях.

Готовий плисти через простір, звільнений від фізичної форми, я відчув щеміння. Дивно. Тілесні відчуття переважно зберігаються після смерті, ти можеш чути запахи чи звуки, зазвичай це спосіб заспокоїти молоді душі, але тут інше. Це відчуття насторожило. Цей незримий зв’язок. З ким?

Я перевів погляд на ріку. Байдуже про тіло, з ним розбереться стихія, але ця тоненька ниточка не пускала вільно рухатись далі.

Маленька дівчинка. Точно!

Ось вона! Не шкодуючи босих ніг, біжить берегом. Дурне дитя, що ти забула тут?

Стоп! Десь я її вже бачив.

Тоненька фігурка все ближчала, і пам’ять перенесла мене додому. Це дівча привели до нас минулої весни. Худенька, із заплутаним волоссям, трошки диким поглядом, вона з’явилася в домі разом із братом моєї мами. Він не пояснював, хто вона, а його не питали, навіщо він її привів. Цей чоловік користувався безмежною довірою усіх домочадців, і якщо він робив щось, нічого не пояснюючи, його дії під сумнів не ставились.

Що вона тут робить? Відповідь прийшла наче десь ззовні: “Прийшла за тобою”. Вона навіть не здогадується, що не зможе мені допомогти.

Потрібно її зупинити. Далі по ріці починаються землі родини Ізуре. Ми не конфліктуємо, але зважаючи на події цієї ночі, зараз краще залишатися на нейтральній землі, а ще краще – повернутися додому.

Я спробував помислом дотягнутись до неї, й наповнені слізьми очі на мить відірвались від річкової гладі. Прекрасно, її свідомість достатньо сприйнятлива, щоб мене почути. Найкращим рішенням було порівнятись із нею, а далі слід лиш придумати, як все-таки її зупинити. Цього разу все обійшлось, бо я вже почав переживати за мою здатність імпровізувати. Дівча відчуло наближення чогось незрозумілого й зупинилось. Груди різко і часто підіймаються, погляд тривожно бігає від пустоти до річки. З її правої руки тече тонкий струмінь крові.

Невже хтось вижив і зміг нашкодити цій дівчинці? Вона опустила очі вниз. Соромно… Їй соромно.

Відчуття, що час рухатися далі, наростало, але ж не залишати ж її тут. Ще й поранену. Потік її думок хлинув і вихором пронісся картинками перед моїм зором. Тепер, окрім порізу на руці, я помітив її мокрий одяг.

Причина страждань цієї дівчинки – моя катана. Рана, мабуть, досить глибока. Меч не іграшка. Особливо доглянутий меч, що несе свою службу. Вона витягла його з води, коли не змогла спершу допомогти мені. Відчай через безсилля настільки заполонив дитину, що вона необачно схопилась рукою за лезо і порізала долоню.

Було очевидним, що догнати й витягти тіло не вийде. Його навіть не було видно крізь товщу води. Чому ж ти так відчайдушно біжиш за ним? Відповідь надіслала її свідомість: “Тіло воїна не повинне бути покинутим. Герой, який власним життям врятував рід, заслуговує на поховання”.

Мене вже зачекались, і чітко дають про це знати. Наполегливе зволікання не стало непоміченим. Трясця. Хоча претензій не буде, хіба, може, пару жартів відпустять щодо мене: “Я ж бо знаю, що робити, але чомусь не роблю”.

Сім’я, усі ті, кого я захищав, ті, заради кого обірвався мій життєвий шлях, відступили на задній план. Я знаю, що з ними все буде добре. Тут і зараз я не міг продовжити гри, бо це маленьке дівча виявилося найважливішою для мене особою в цьому світі. Воно знайде шлях додому, воно перетерпить біль у пораненій руці, навіть поверне матері катану. Сімейна цінність знову передаватиметься з покоління до покоління. Але дівчинку хвилює не це, зараз її хвилюю я. А таке не може залишитися непоміченим.

Вже не дитячі, але ще й не жіночі очі дивляться прямо. Твердо і без страху вона приймає думку: те, що там під водою, не можна врятувати. Але вона відчуває і те, що тут, перед нею, справді є я. Хай вона мене не бачить, але відчуття її ще не підводили.

Я наблизився і думками потягнувся до коня. Мій Боро вже десь біля дому, але неподалік пасеться інший кінь. За мить почулось іржання і тупіт копит.

Хіна! Хороша дівчинка! Ось, значить, як ти розшукала мене.

Повертаючись думками в минуле, я згадую, що Хіна не стояла в стайні минулого вечора. Не те, щоб я був дуже пильний, але коней було лише три, важко не помітити відсутність одного з них. Тоді це було зовсім не важливо, а зараз доповнило картину подій.

Кобила потерлась головою об тендітне плече й заіржала. Збоку це виглядало як прохання повертатись додому. Стурбоване і наполегливе прохання створіння, яке за тебе дуже переживає. Як я ніколи не помічав, що ці двоє такі близькі? Видно, немало я упустив за життя, варто це врахувати в наступному.