Розділ 1. Самурай

… таки кінець? Досить очікувано і все-таки несподівано. Сотні разів я прокручував у голові цю сцену, раз за разом протягом останньої години погоджувався прийняти все, що підготувала мені доля, і впевнено крокував їй назустріч. І ось…

П-ф-ф… Слабак. З тобою все як завжди. Ти ж знаєш, інакше бути не могло. Ти не мав права допустити іншого розвитку подій. То ж зараз викинь із серця це дурне тремтіння. І немає чого сходити з розуму, бо ще посоромиш пращурів, які не прийдуть тебе навіть зустріти.

Я стою на колінах посеред поля, на твердій витоптаній землі. Незабаром зійде сонце. Ця м’ясорубка розвивалась надто стрімко і закінчилась так само швидко. Ніхто не вистояв. Усе пройшло за планом.

Мамо, ти можеш мною пишатись. Я виконав волю глави. Я, народжений і вихований вірно служити, йшов шляхом, який мені був визначений, до кінця.

“Рід понад усе!”

“Вставай і продовжуй битись! Якщо ти здасися зараз, то коли прийде час вистояти, у тебе не буде сил”. - Вони таки мали рацію, а я зелений, далекий від реального життя, сліпий, немов новонароджене кошеня.

“Діти, хто мені розкаже головні правила нашої родини? Ямато?!”

Голоси тіней минулого виникали та тонули в моїй свідомості. Яскраві спогади з дитинства, перша школа, важкі дні тренувань під шквальним дощем, ніжні мамині дотики, коли вона накладала бинти на мої покалічені руки.

- Ямато!

Слова прозвучали не зовні, вони пролунали в моїй голові як грім серед ясного неба. Вітер кинув в обличчя вологе волосся, і я стрепенувся.

Таки дах їде.

Справді, ще мить, і я приєднаюсь до тих, хто так і не побачив моєї смерті. Не варто мені надто тішитись, перемога тут, зрештою, за ними. До світанку не дожити.

Як же я люблю весну. Природа завжди прекрасна, проте весною коло життя починається знову. Саме весною це особливо помітно. Мене завжди заворожувало, як кожен елемент землі у нас на очах проходить усі стадії існування від народження до смерті. І так коло за колом, без упину і втоми, без страху, що можна провалитись, без існування варіантів провалу.

Час повернутись додому.

Безкрає передсвітанкове небо. Чомусь тривожне, хоч от-от настане світанок. Зірок не видно, от і добре. Соромно усвідомлювати, що я, втративши лік часу, стою і чекаю кінця. Краще їм цього не бачити.

Ех, таки одна є. Вранішня рожева зоря, передвісниця сонця.

- Скажи, скільки ще чекати? Коли черговий удар серця стане останнім? - мій голос навіть на голос не схожий. Таке собі похрипування серед вітру. Звісно, вона мені не відповість. Хіба зорі хоч колись опускаються до такого?

Очікувана мить не наставала. Світ вирішив зіграти зі мною в гру і дати прожити ще трохи. Потрібно приготувати тіло, це буде правильно. Немає підстав бути невдячним за дар життя. Я приймав самостійні рішення, йшов шляхом, який обирав серцем, моя честь чиста і хай так буде й надалі.

Поруч тече Кітакамі. Мабуть, у мене таки є шанс туди дійти. Кожен зайвий грам здається надмірно важким тягарем, але катану залишити не можна. Вона заслуговує на очищення не менше. Найцінніший подарунок від діда на повноліття. Найцінніший, бо останній. Зі скандалом ця древня сімейна цінність дісталась мені. Частинка його духу в ній. Він, як і обіцяв, завжди залишався поруч, навіть у найскладніших ситуаціях. Завдяки його вірі я завжди бачив вихід.

Завжди… лиш не зараз.

Чому пальці так наполегливо відмовляються слухатись?! Тіло сантиметр за сантиметром, орган за органом відмовляється підпорядковуватись. Ще трішки. Я впевнений. Послужи мені ще трішки.

Холод ріки повернув свідомості чіткість. Течія змивала бруд, очищала від крові та нестримним потоком продовжувала нестись уперед. Шляхи Господні неосяжні.

«Ех…» - нікчемна подоба сміху вирвалась хрипінням з легень.

Зі мною так було завжди. Суміш самотності та сміху. Я шукаю відповіді на серйозні питання і щоразу веселюсь від безмежно простих істин. Сьогодні потрібно було всього лиш потягнути час, дати їм трішки більше... Мало було шансів, що я виживу. Може, один із десяти… Це всі знали заздалегідь. Як і я.

Ну ж бо! Прийшов і мій час залишити тіло та піднятись увись. І що? Навіть тут не вийшло, як у людей. Сиджу, припавши колінами до ріки, на мені живого місця не залишилось, а я відмиваю меч. І знаю ж: не помру, доки не відмию. Не дивно, що світ вирішив притримати такого дивака. Тут тобі не трагедія чи епос, сьогодні його величність розіграв свою комедію.