Глава 1: Еффект метелика

Я лежав у своєму ліжечку, яке пахло старим лаком і пилом, і розумів одне: якщо я буду чекати, поки еволюція зробить свою справу, я здохну від нудьги раніше, ніж навчуся тримати ложку. Мій інтелект, загартований криптобіржами та війною, бився об стінки черепа, як птах у клітці. Поки інші немовлята безцільно пускали бульбашки і роздивлялися власні ноги, як восьме чудо світу, я розпочав свою власну програму підготовки спецназу. Ласкаво просимо до ясельного кросфіту.

Моя голова, набита терабайтами інформації про майбутні кризи та війни, важила як боулінгова куля. Але я мусив її підняти. Коли мама викладала мене на живіт для "провітрювання дупки", я починав своє тренування. М’язи шиї пекло вогнем. В очах темніло від напруги. Раз. Підняти голову. Два. Знайти поглядом розетку. Зафіксувати ціль. Три. Впасти носом у ковдру, віддихатися, сплюнути слину і почати знову.

Але м'язи — це пів біди. Головною проблемою були мої "тюремні наглядачі". Добрі, люблячі, але вони абсолютно не розуміли моїх потреб. Вони ходили по колу, говорили одні й ті самі фрази і постійно намагалися запхати мені в рот пустушку, коли я хотів діяти. Я розробив систему звукових сигналів.

Короткий, уривчастий вереск означав: "Мені нудно. Перемкни канал. Прибери це брязкальце, воно ображає мій інтелект". Затяжне горлове виття сигналізувало про катастрофу: "Аварія в нижньому відсіку. Потрібна негайна заміна паливного елемента, інакше буде хімічний опік дупи". А писк із прицмокуванням був ультиматумом: "Дайте жерти. І якщо це знову буде та гірка суміш "Малиш", я вам її виплюну на цей антикварний килим".

Спочатку вони тупили.
— Ой, він плаче! Може, зубки? — панікував тато, бігаючи по кімнаті в сімейних трусах у горошок, схожий на переляканого страуса.
— Ні, це животик! — авторитетно заявляла мама і пхала мені в рот кропову воду. На смак це було як вода з болота, в якому здохла жаба.

Я тренував їх тижнями. Я кричав, дивлячись на телевізор, поки вони не перемикали з "Бідної Насті" на новини. І тільки тоді я замовкав, нагороджуючи їх тишею. Через два тижні тато — мій перший успішний проєкт — почав щось підозрювати.
— Кохана, ти бачила? — шепотів він, дивлячись на мене з острахом. — Він замовк, тільки коли я увімкнув новини про вибори. Він що... розуміє?
— Та не вигадуй, Вов. Нарешті малий заспокоївся, радій, що нарешті тиша.

Проте найцікавішим екземпляром у цьому домашньому зоопарку були не батьки. Справжній бос з'явився на другому місяці мого ув'язнення. Двері відчинилися, і в квартиру ввірвався запах, який неможливо сплутати ні з чим. Суміш дешевого тютюну "Прима", потрійного одеколону і перегару такої міцності, що ним можна було б дезінфікувати хірургічні інструменти. Дід Гриша.

Він виглядав як старий пірат, який пропив свій корабель і тепер змушений жити на суші, люто ненавидячи все живе. Руки, схожі на коріння старого дуба, обвітрене обличчя і одне око, трохи примружене — пам'ять про бійку на весіллі у далеких 70-х. Він не сюсюкав. Він не робив "уті-путі". Він підійшов до мого ліжечка, навис наді мною, дихнувши ароматом "Столичної", і просто дивився.

Він дивився на мене хвилину. Я на нього. Це була дуель поглядів. Потім він нахилився і прошепотів так, щоб мама на кухні не почула:

— Шо, малий? Попав?

У мене всередині все обірвалося. Він знає?!
— Та не бзди, — хмикнув дід, поправляючи кепку. — Я теж, коли з бодуна прокидаюся, на цей світ дивитися не хочу. Очі в тебе розумні. Занадто розумні. Як у прокурора. Дивись мені, виростеш ментом — я тебе з хати вижену.

Він тицьнув мені в руку величезний, мозолистий палець. Я схопив його. Дід посміхнувся, оголивши золотий зуб. — Міцно тримає. Наш пацан. Ну шо, давай, рости. Бо твій батя — лопух, просирає пів зарплати на лотерейні білети. На тебе вся надія.

Минали місяці. Я знав, що батько — "магніт для лохотронів". У 2004-му таких було багато. Він вірив у все: у фінансові піраміди, у те, що "Динамо" виграє Лігу Чемпіонів. Але найбільше він вірив у заначки. Я вирахував його схованку. Коли мама йшла на базар, він діставав з кишені зім'яті купюри (10 або 20 доларів — гігантська сума, половина його зарплати на заводі) і ховав їх у "Велику Радянську Енциклопедію", том 14, на літеру "К" (мабуть, "Капітал"). Книга стояла на нижній полиці серванта.

Я, пихкаючи, як паровоз, проповз через усю кімнату. Коліна боліли, паркет був холодним і слизьким, але я пер як танк Т-34 на Берлін. Я дістався до серванта. Вчепився в том 14. Книга важила як цеглина. Я потягнув її на себе. БАБАХ! Енциклопедія впала на підлогу, ледь не розчавивши мені пальці. Книга розкрилася. Звідти випала заповітна 20-доларова купюра. Франклін дивився на мене з підлоги.

Я схопив купюру. Мої пальці міцно стиснули папірець.
Що робити далі? Кишень у мене немає (підгузок не рахується). Проковтнути? Небезпечно. Я вирішив діяти як інвестиційний банкір: перерозподілити активи. Я поповз до мами, тримаючи долар у зубах (руки були зайняті повзанням). Вчепився їй у халат, встав на хиткі ніжки і поклав купюру їй на коліна. А потім тицьнув пальцем на батька і видав своє фірмове:
— А-ба-ба! (Переклад: "Цей лох ховав гроші від сім'ї, купи собі чоботи, жінко!").

Була тиша. Мама взяла гроші. Подивилася на батька.
Батько почервонів так, що злився зі шпалерами. Мама купила блендер (тепер я їв нормальне пюре, а не грудочки). Батько дивився на мене косо два тижні, але я знав: я врятував ці 20 баксів від букмекерської контори.

12 травня 2005 року

Це був мій перший ювілей. Мене одягли в костюмчик, який кусався, як зграя мурах. Всі пили за моє здоров'я. Дід Гриша вже був "у дрова" і співав "Розпрягайте, хлопці, коней". Кульмінація свята — обряд вибору долі. Це давня українська традиція. На підлогу кладуть кожух. На нього викладають предмети. Що дитина вибере — тим і буде в житті.

Предмети були такі: книга (буде розумним), гроші (купюра 50 грн — шалені гроші), ножиці (буде кравцем? чи рішалою?), чарочка (перевірка на алкоголізм — жарт від діда).