Пролог: Свербіж

Я розплющив очі. Світ був велетенським, розмитим і смердів хлоркою. Наді мною нависала гора в білому халаті з обличчям, яке не бачило косметолога років тридцять. У неї були вуса.

— Вітаю, мамочко! У вас хлопчик! — гаркнула волохата гора басом, від якого заклало вуха.

Мене підняли в повітря за ногу, як тушку курки на базарі. Я гойдався вниз головою, хапаючи ротом холодне повітря. Я бачив кахель. Радянський, синій, місцями відбитий кахель. Стіни, пофарбовані у жахливий блідо-зелений колір. Вікно з дерев’яною рамою, за яким буяла зелень. Соковитий, яскравий травень... якого року? Я побачив календар на стіні. Паперовий. Зі фотографією кошеняти і великими червоними цифрами. Цифри були розмиті, але мій мозок — мій дорослий, цинічний, орган мислення — встиг їх сфокусувати.

12 травня 2004 року

Я спробував кліпнути, щоб перезавантажити картинку. Не допомогло. Календар висів криво, а під ним, на тумбочці, стояв радіоприймач, з якого хрипів якийсь шансон.

— Ану не крутись, партизан! — роздратовано крикнула заросла як ліс після дощу сестра, хоча мені так хочеться називати її медбратом.

Її руки були шорсткими, як наждачний папір "нульовка". Вона кинула мене на стіл для пеленання. Поверхня була тверда, холодна і слизька. Мене почали витирати. Хоча ні, слово «витирати» тут не підходить. Мене полірували. З мене намагалися здерти шкіру разом із первородним мастилом. Я хотів крикнути: «Ей, жінко, легше! Це шкіра немовляти, а не кирзовий чобіт!», але вийшло лише жалібне: Уа-а-а-а!

Вона взяла якусь ганчірку (я клянуся, це був шматок старого підодіяльника з печаткою "Мінздрав УРСР"), вмочила її в щось холодне і смердюче, і почала протирати мені очі. Пече! Сука, як же пече! Це був альбуцид. Потім почалося найгірше. Зважування. Мене, голого, мокрого, з гідністю дорослого чоловіка, поклали на ваги. Крижаний метал обпік спину так, що я вигнувся дугою. Вусата посувала гирьки.

— Три дев'ятсот! — оголосила вона на всю палату. — Ну, мамочко, розкормили кабана!

Потім мене почали пакувати. Це не було ніжне загортання в ковдру. Це було професійне сповивання рівня "гамівна сорочка для особливо небезпечних злочинців". Вона затягнула мої руки по швах так туго, що я відчув, як хрустнули мої незміцнілі суглоби. Ноги випрямили і зафіксували. Я перетворився на поліно. На мумію. На буріто з начинкою з ненависті та безвиході. Я спробував поворухнутися. Нуль реакції. Я був паралізований шматком ситцю в квіточку.

— Тримайте свого вередуна, — Вусата (я вирішив назвати її Годзіллою) тицьнула мене комусь у руки.

Тепло. Запах поту, дешевих парфумів (чи це був просто запах лікарні?) і... молока. Я підняв очі. Вона була красива. Моя мама. У моїй пам'яті вона була втомленою жінкою з поганим серцем, яка постійно пила таблетки від тиску. Тут, зараз, вона сяяла. Шкіра гладенька, волосся густе (хоч і з жахливою хімічною завивкою). Вона дивилася на мене так, ніби я був злитком золота. Хоча, технічно, знаючи майбутнє, я коштував дорожче за будь-яке золото.

— Ти такий... такий серйозний, — прошепотіла вона, гладячи мене по щоці. — Дивись, як він насупився. Ніби думає про щось важливе.

"Я думаю про те, що долар по 5.30, мамо! — хотілося кричати мені."

Але тут сталося те, чого я боявся найбільше. Природа.
Мій шлунок, розміром з наперсток, раптом зрозумів, що він порожній. Рівень глюкози впав. Мозок дорослого казав: "Макс, ти не будеш цього робити. Це дивно. Це фрейдизм. Це крінж". 

Але тіло немовляти сказало: "ЖЕРТИ! НЕГАЙНО! АТО Я ЗАРАЗ ВИМКНУСЬ!"

Я відчув, як рот сам відкривається. Рефлекси. Грьобані безумовні рефлекси, які сильніші за будь-яку силу волі. Я почав шукати джерело їжі, тицяючись носом у халат.
Мама посміхнулася, розстебнула сорочку і...

"Господи, пробач мені, — подумав я, заплющуючи очі. — Я роблю це тільки заради виживання. Це просто протеїновий коктейль. Це просто тепле, солодке, біологічне лате..."

І в цей момент двері палати відчинилися з гуркотом.
На порозі стояв він. Мій батько. Молодий, худий, у шкіряній куртці, яка була йому завелика, і з букетом напівдохлих гвоздик у руках. За ним стирчала голова моєї бабці.

— Альоно! — закричав він, і я мало не подавився. — Ну шо?! Показав пісюн? Пацан?

Я відірвався від "трапези" і подивився на нього.
Тату. Живий. Він ще не спився. Він ще не програв наші заощадження в казино. Він дивився на мене з такою щирою, дурною радістю, що у мене защеміло серце (або це просто відрижка підступала).

Він підбіг до нас, дістаючи з кишені... о, Боже. Це була "Nokia 3310". Легендарна цеглина. Він почав тицяти пальцями в кнопки, намагаючись знайти камеру.

— Зараз, зараз... Сфоткаю спадкоємця! — радісно бурмотів він. — Тільки тут пам'ять забита, зараз СМС-ки видалю...

Раптом я відчув дивне розслаблення внизу живота. Тепло розлилося по ногах, по спині, просочуючи тугу пелюшку.
— Ой, — сказала мама. — Здається, він...
— Обісрався! — радісно закінчив батько. — Ну точно мужик! До грошей!

"Ти навіть не уявляєш, наскільки це до грошей, тату, — подумав я, відчуваючи, як тепла субстанція розтікається по дупі. — Ти навіть не уявляєш".

Перші дні я думав, що впораюся. Я думав: "Окей, Макс, це просто відпустка. Лежиш, жереш, спиш. Ніяких дедлайнів, ніяких податків". Я помилявся.

Ви коли-небудь пробували не рухатися хоча б годину?Просто лежати і дивитися в одну точку? Це складно. А тепер уявіть, що ви не можете рухатися. Мої нейронні зв'язки кричали: "Встань! Піди на кухню! Почухай носа!". А моє тіло відповідало: "Хрін тобі. Максимум, що я можу — це дриґнути лівою ногою і пустити слину".

Мій мозок, звиклий до гігабітних потоків інформації, до скролінгу стрічки новин кожні 15 хвилин, до мультизадачності, — почав голодувати. Це була справжня, жорстка наркотична ломка без дофаміну.

Я лежав у своєму ліжечку з дерев’яними ґратами (радянський "антикваріат", пофарбований у колір депресії) і вивчав килим на стіні. Червоно-брунатний, з візерунками, схожими на психоделічний тріп дизайнера, який переїв грибів у 80-х. Я вивчив кожну нитку. Я знаходив там обличчя демонів, графіки біткоїна, мапи наступу росіян. Це був мій телевізор, мій Інтернет і мій співрозмовник. Я годинами витріщався на цей килим, просто щоб не збожеволіти від тиші.