Зізнання

До тями Романа прийшла вже в медичному пункті. Свідомість вона звісно не втрачала, однак стан після перельоту гелікоптером лишався таким, що вона навіть ногами ворушила з натугою. І до лікарів її віднесли просто на руках.

«Як справжню потерпілу. Диму тільки не вистачало, як його в бойовиках люблять домальовувати».

Оглянулась. Стерильне приміщення, обкладене світлою плиткою і пофарбоване в оливковий колір, виглядало доволі нудно. Кілька типових медичних ліжок стояли вздовж стіни відгороджені один від одного шторками. На сусідній койці спав Улас, жорстко перев’язаний і затягнутий в корсет.

«Начебто, вони сказали, що з ним все буде гаразд?» – вона питала про стан своїх знайомих, але не була впевнена, що правильно почула і усвідомила відповіді. Натомість добре запам’яталось, що в коридорах використовувалась карткова система пропусків. І, о диво! Вона бачила двері, які відкривались за відбитком долоні.

– Цікаво, а де Олег? – всілася на ліжку. Її оглядали після Уласа – струсу не виявили. Повідомили про отруєння парами бензину, імовірний нервовий зрив, зневоднення і вивих гомілковостопного суглоба. Ще були численні синці та подряпини, отримані бозна де. Зрештою її нагодували ліками, перев’язали стопу. Наклали пов’язку на голову. І лишили відпочивати. – І якщо Уласа я бачила, то Олега ніде не було.

А ще навкруги були самі тільки військові.

«Це ж треба було втрапити в таку халепу», – зітхнула. І спробувала встати з ліжка.

– Тебе попереджали, що при вивихах щиколотки, ступати на постраждалу ногу не рекомендується? – в дверях завмер Денис. Розвідник з цікавістю оглянув порожню кімнату, Уласа. І зосередив увагу на Романі. – Романа, правильно?

«Ні з ким не розмовляти. Ні на які питання не відповідати», – пригадалось застереження типу, що прийшов з Олегом. Довіри він не викликав, але пораду Романа вирішила прийняти до відома. В неї не було документів, грошей і бодай якогось уявлення про те, що тут відбувається. Тож мовчання видавалось непоганою тактикою. Принаймні, поки не з’явиться Олег. І їй не відновлять паспорт. Хоча б.

– Я вже представлявся, але можу повторити. Денис Іванович Рєзніков, офіцер внутрішньої розвідки Північно-Східної губернії. Розслідую вибух у готелі Ritz. Буду радий співпраці, гаразд?

«Можеш радіти деінде, – похмуро залізла назад на койку. Навіть ковдру натягла. – Чому тут нікого нема?»

– Я хороший хлопець, чесно! – удавана життєрадісність розвідника дратувала. – Знаю, що тобі довелось пережити чимало жахливого за останню добу. Але допоможеш знайти негідників, а? – чоловік підійшов ближче і опустився на сусідню вільну койку.

«Чому він розмовляє зі мною як із розумово відсталою?» – закотила очі. Стеля була ідеально білою і рівною.

– Нумо? Звідки ти? Я, наприклад, народився в Одесі. Терпіти не можу море. Захитує до твого стану за кілька секунд. То щодо тебе?

«Абсолютно дивний тип», – вирішила. І глянула на двері, в яких з’явились ще люди – трійка військових і двоє медиків.

– Час, – видав один із новоприбулих. І направився прямо до койки Уласа.

– Та ладно, ми ж тільки почали!

– Наказ, – чоловік знизив плечима. І холодно глянув на Роману: – Жодних розмов. Слідуйте за нами.

– А? – мені ж наче не можна ходити? – Куди? – озирнулась на Дениса, потім на медиків. Один перевіряв стан Уласа. Другий мило подавав милиці. – Жартуєте?

Але ніхто не посміхався. Один із військових допоміг Романі підвестися і опертись на милиці. Двоє обережно повезли Уласа, і дівчина повільно пошкандибала за ними. Денис лишився в кімнаті. Вже виходячи з приміщення, Романа кинула на нього погляд і здригнулась. Колючий і дуже похмурий Рєзніков виглядав небезпечно і до біса неприємно.

«Пофіг. Не вбивати ж нас ведуть?»

Заспокійливі все ще діяли. Але думки все рівно курсували між застрелять/не застрелять.

На двір вони вийшли швидко, Романа не встигла роздивитись нічого цікавого, окрім одного сірого коридору з кількома сірими дверима, без будь-яких замків. Видимих, принаймні. А на вулиці на них чекав черговий гелікоптер.

«Чи це той самий?»

Величезний металевий монстр кольору хакі з десятиметровими лопатями і ще одним гвинтом на хвостовій балці перекривав увесь огляд на майданчик. Дверцята були відчинені і дрібні сходинки гостинно запрошували до фюзеляжу, основною і беззаперечно єдиною перевагою якого була його місткість. Поруч стояло кілька чоловіків у військовій формі, перемовляючись один з одним. І Олег.

– О ні, – вона раптом пригадала попередній переліт. – Ні, ні, ні. Давайте ви мене тут прикінчите. Га? – її підштовхнули ближче до важкого гелікоптера. – Люди, в вас є хоч трохи людяності? Я не полечу на цьому!

В цей момент з боку вертольоту почувся гуркіт, і несучий гвинт почав плавно набирати оберти. Романа зачаровано витріщилась на те, як величезні лопаті все швидше і швидше розкручуються прямо перед нею, щоб якоїсь миті майже зникнути. Око не встигало відстежити швидкість руху гвинтів.

– Ви не можете залишитися на базі.

– Я знаю! – обернулась. Поруч стояв медик, той самий, що вручив їй милиці. Середнього зросту, одутлий чоловік з круглим обличчям і сірими, невиразними очима.

– Ліки проти захитування, – медик без жодних додаткових пояснень протягнув їй пакет, в якому виднівся стікер з пігулками та пляшка води. Вочевидь, йому розповіли про її стан під час попереднього польоту.

Романа завмерла. Мовчки підхопила пакет. Повісила його на руку. І так само безмовно пошкандибала до клятого гелікоптеру. На щастя, військові люб’язно допомогли залізти в салон, і їй не довелось наступати на постраждалу ногу.

Всередині було розміщено Уласа. Його зафіксували в хвостовій частині, під пильним наглядом фельдшера. Олег сидів на одному з пасажирських крісел, вже в навушниках. І весело слідкував за нею.

– Смішно? – зиркнула у відповідь. Через гул гвинтів її не мало бути чутно, але хлопець ніби зрозумів, на що вона скаржилась.