І знов в бігах

Білосніжний літак з єдиною золотистою стрічкою, що тягнулась вздовж фюзеляжу, м’яко торкнувся землі, проїхав злітною смугою і врешті завмер практично біля зустрічної групи. Тихо опустився трап, і на сходи вийшла висока русява дівчина в брючному костюмі.

– Ну і якого біса тут відбувається?

Аеродром Мисливський знаходився в приватній власності Рюриковичів і використовувався всіма членами родини, а також міністрами, чинними депутатами Верховної Ради та губернаторами. Прихований в десяти кілометрах від центру столиці, між парками Феофанії, Пирогово та Голосіївським, він сам по собі непогано охоронявся. І міг приймати князя та перших людей інших держав без введення додаткових заходів безпеки.

Однак цього разу місцева охорона явно була посилена.

Радислава ще на підльоті примітила бойову техніку по периметру літовища. А тепер мала радість спостерігати сухі обличчя вояк, затягнутих в темно-синю форму княжої дружини, в кількості шести штук прямо перед собою. П’ятірка хлопців з СБК якось губилася на їх фоні, однак додавала свого антуражу. При цьому нетипова зустрічна делегація комплектувалась трьома броньованими автівками з державною символікою по бортам.

– На честь кого такі урочистості, хлопці?

– Наказ його Королівської Величності, – знайомий офіцер ледь помітно знизив плечима.

– Чарівно, – дівчина продовжувала стояти на місці. – А де моя ластівка? – показово оглянулась. – Ви ж не очікуєте, що я поїду в цих равликах на колесах?

– Сподіваюсь, що Ви таки зробите нам ласку, – наперед вийшов Орій, незмінний заступник Костянтина. – Ваша ламборджині відігнана до палацу, в будь-якому випадку. Але, якщо вам не подобається даний транспорт, Ваша Королівська Вельможносте, ми можемо зробити запит на гелікоптер.

Радислава всім корпусом обернулась до Орія. Молодий, всього тридцять три роки, та вже знахабнілий офіцер зображав на обличчі люб’язність.

– Яким, звісно, керуватимуть відібрані вами пілоти, – їдко продовжила, пронизуючи поглядом Орія. Чоловік на це лише ще більше розтягнув губи у посмішці, знайома обом гра, в якій кожен лишався при своїй думці.

– Беззаперечно.

Хвилину Радислава ще буравила поглядом служаку, та, зрештою, погодилась:

– Дідько з вами, – розвернулась на п’ятках. І направилась до запропонованих автівок.

Навколо одразу розпочався рух – охорона розсаджувалась по місцям, вартові повертались на позиції. Орій галантно відчинив дверцята, пропускаючи княжну до салону.

– Як пройшов переліт? – зайнявши місце поруч із водієм, запитав офіцер. – Я чув, що Скіф нещодавно проходив модернізацію. І тільки-но повернувся в небо.

Радислава роздратовано піджала губи. Але таки відповіла:

– Підрихтували салон, додали техніки. Розширили ілюмінатори. Замінили двигун, встановивши нову модель зі збільшеною тягою. Ще наче трохи змінили панель керування, про що я б могла розказати більше, якби мене пустили в кабіну пілотів.

– Останнього разу, коли вам це дозволили, ви прогнали пілотів, – посмішка Орія стала щирою.

– Так, і це помітили тільки з корабельного журналу.

– Раніше, – весело оскалився офіцер. – З вашої суперечки із диспетчером.

– О, точно, – погодилась княжна. І відвернулась до вікна.

Там, за склом, пролітали соснові ліси, що тягнулись навколо всієї правобережної частини Києва. Давні мисливські угіддя Рюриковичів, які потроху відступали перед зростаючими апетитами мегаполісу, все ще видавались дикими і непрохідними.

– Харківська авіація робить усе, аби лишати першість в категорії кращих світових бізнес-джетів за собою, – продовжила, несподівано навіть для самої себе. – У мене є знайомі в британських ВПС, які могли б віддати піврічну зарплату за можливість політати на них. Але особисто мені більше до вподоби керувати винищувачем ніж сидіти в кріслі пасажира, яким би комфортабельним не був літак.

– Не впевнений, що вам дозволятимуть і надалі пілотувати, – чоловік глянув назад. – Врешті, ви – княжна Великої Русі.

– Ага, – дівчина зморщила носа. – І тому спершу в мене відбирали всі дівчачі іграшки і совали в руки меча і лук. Муштрували з воїнами. А коли я втягнулась і почала отримувати від цього кайф, хочуть заявити, що все? – і без переходу, жорстко: – Орій, що відбувається?

У вікні промайнув і лишився позаду пам’ятник засновникам Києва. Бронзовий човен з трьома братами та сестрою, встановлений на гранітних хвилях мармурового басейну. Нещодавно проведена реставрація додала до штучної водойми фонтанів з підсвіткою та фігури птахів. На відкритті Радиславі довелось особисто кілька разів наголошувати, що тепер, якщо хтось бажає повернутись до Києва, не треба лізти на пам’ятник, аби потерти ручку Кию. Достатньо погладити пір’я на будь-якій із дванадцяти пташок.

«А Ярослав, добра душа, ще й ляпнув, що пташки символізують місяць року. Який потреш, тоді і повернешся, – всміхнулась, пригадуючи. – І наступні кілька годин ми розважались, спостерігаючи за спробами запрошених на відкриття гостей та журналістів встановити, яка пташка відповідає якому місяцю. Цікаво, скільки їх з того часу було знищено дбайливими туристами? Майже рік пройшов».

Кортеж між тим вже з’їхав з Набережного шосе на Дніпровський узвіз і тепер підіймався парками до Арсенальної. Зелені схили Дніпра, краса і гордість Києва, охоронялись і доглядались століттями. Природні живі мури слугували окрасою та захистом серця Русі, дому князів Київських, приховуючи численні фортифікаційні споруди та бастіони. Парк Слави, Аскольдові кручі, Софіївський та Маріїнський парки. Останній входив у палацовий комплекс, що включав також невелику княжу капличку, будинок офіцерів, зимовий сад та кілька господарських приміщень, включно з конюшнями.

Автомобілі скинули швидкість досягнувши Микільської брами, де чергові офіцери прискіпливо огледіли кортеж і тільки тоді підняли ворота. Радислава збентежено глянула на поліцейські пости, що перекривали вулицю Мономаха, якою як правило користувались як мешканці міста, так і самі члени княжої родини. Її нечасто закривали, насправді ніколи на пам’яті княжни.