По сліду

Попереду справді виявилось містечко з привабливою назвою Мстиве. Воно винирнуло несподівано, загублене серед соснових лісів, в двадцяти хвилинах їзди від траси. І радо вітало всіх мандрівників, запрошуючи до гарячих лазень, гостинних дворів та затишних будиночків відпочинку серед прекрасної природи заповідних лісів. Відповідні банери яскраво виблискували вздовж дороги, показуючи куди і скільки треба ще проїхати, аби досягти щастя та спокою.

– Не хочете зупинитись десь тут на перепочинок? – раптом запитала Романа. Улас до останнього моменту був певний, що вона ще спала. Але ні, дівчина ліниво поводила головою в бік чергового рекламного плакату.

– Без документів, грошей і в такому вигляді? З убивцями на хвості? – відмовив Олег.

Романа випрямилась, витягнулась, на скільки це дозволяв пасок, і солодко потягнулась.

– Чого ти вирішив, що нас все ще переслідують?

– Мені це теж видається занадто надуманим, – у свою чергу погодився Улас. Принаймні йому дуже хотілось у це вірити. – Ми вже добряче від’їхали від Москви. Навіть якщо припустити, що хтось намагався схопити вас у центрі міста, не думаю, що вони зможуть знайти вас зараз.

Олег переконаним не виглядав.

– Але грошей у нас справді небагато.

– Достатньо, аби зняти тут хатку і нормально поїсти,– Романа скосила погляд на заднє сидіння. – У мене є гаманець Олега. І в ньому достатньо грошей, можеш мені повірити.

– Мій гаманець? – перепитав хлопчина здивовано.

– Який ти мені віддав, аби я могла купити тобі бинтів. І який я звісно тобі не поверну, аж поки не повернусь у Київ і не побачу свої відновлені документи. – Обернулась. – Я тобі звісно в чомусь довіряю. Але перестрахуватись не завадить, так?

– І мій гаманець, без сумнівів, стане вагомою гарантією, – холодно озвались у відповідь.

– Тільки не кажи, що я маю вірити твоєму слову.

– Я вмію його тримати.

– Поки тобі це не вдавалось, – дівчина звернула увагу на Уласа. – Насправді там усього кілька тисяч. І банківська картка, якою я б не радила користуватись.

– Чому це?

– Бо її або вже заблоковано, або поставлено на відстеження. Ідея, що ти причетний до вибуху існуватиме доти, доки ти не доведеш зворотне. А отже – ти в розшуку, Імператоре.

– Я не думаю, що картки якось відстежуються, – однак в голосі Олега зазвучали сумніви. На що одразу відреагувала Романа:

– Це моя спеціальність, салаго. Тож мені можеш вірити на всі сто. Як тільки ти всунеш картку в термінал, банк одразу отримає інформацію, де ти і на що витрачаєш копієчку. А знаєш, хто наступним отримає цю інформацію? Відділ по боротьбі з тероризмом.

Улас усміхнувся про себе: «Починаю розуміти, чому Олега так налякало моє припущення, що вони з Романою зустрічаються».

– Можливо, – хлопець прикрив очі. Чи то не мав аргументів проти, чи то не мав сил на пусту суперечку. Дівчина не виглядала особливо поступливою. Радше впертою і самовпевненою.

– Гаразд, – вирішив трохи розрядити атмосферу. – Нам і без картки вистачить. Що нам там треба, простий одяг, бинти і гарячий сніданок?

– Вбиральня, зубна щітка і паста. Тільки не кажіть, що вас не мучить бажання нормально вмитись? – дівчина оглянула хлопців, особливо зосередивши увагу на Олегові. – Ти себе бачив? У тебе кров з гримом по всьому обличчю. Жуть повна.

– Потрібний телефон з чистою сім-картою. І телефонний довідник, – Олег перебував на своїй хвилі.

– Нащо?

«Вони точно не могли б бути парою, гризлись би весь час».

– Необхідно зв’язатись із секретаріатом княжого двору. Повідомити про зраду і попросити підтримку.

Улас мало не пропустив з’їзд на бокову вуличку, в кінці якої виглядав краєчок місцевого магазину. Пропозиція Олега видалась одночасно і дивною, і логічною.

– А так можна було? З самого початку? – перепитав.

– Цей йолоп втопив мій телефон, і провтикав свій, – холодно пояснила Романа, переш ніж Олег встиг навіть просто рота відкрити.

– Все гаразд, у мене є, – Улас збагнув, що всі проблеми можна вирішити от прямо зараз. – Рома, глянь, там під пакетами на панелі має лежати.

– Без проблем, – дівчина майже одразу знайшла означений пристрій зв’язку, – але щось мені підказує, що на нас чекає глибоке розчарування. – Обернулась до Олега, – нумо, озвучуй цю трагічну новину.

Улас здивовано глянув на дівчину, на бліде обличчя Олега, видиме в дзеркальці заднього виду. Останнє справді виглядало ніяково.

– Ні, я не пам’ятаю потрібних номерів. Тому потрібний довідник.

– От бачиш, – дівчина сіла рівно і роздратовано відкинула телефон назад, на автомобільну панель. – Він або йолоп, або ніякий не служка. І оскільки я маю величезні сумніви, що йолопа тримали б поруч із княжичем, то маємо єдину вірну відповідь.

 – Існування швидкого набору і телефонних каталогів на телефоні для тебе новина? – цього разу Олег спробував відповісти. – Ніхто зараз не запам’ятовує номери. Крім того, ти справді гадаєш, що я часто зв’язуюсь зі службою безпеки?

Улас зупинився на невеличкій стоянці, але попутники цього навіть не помітили.

– Але ж номер хоч когось із цього секретаріату можна було б запам’ятати? Якщо ти типу весь такий аж особистий, – це слово дівчина особливо виділила, – слуга нашого славного прямо княжича, можна було хоч щось запам’ятати? Не знаю, номер ще якогось слуги?

– Челяді, – напрочуд спокійно виправив хлопець.

– Що?

– При княжому дворі внутрішній персонал називають челядь, – так само спокійно. Майже флегматично. Уласу навіть здалось, що то була спеціальна тактика, аби заспокоїти дівчину. Але ні, на неї це або не діяло, або діяло навпаки. Бо вона явно закусила вудила, продовжуючи азартно добиватись до поранено хлопця.

– Та байдуже! В тебе там жодних друзів, знайомих нема? Я хоч зараз можу набрати когось із родичів чи подружок, але що мені їм казати? Допоможіть, на мене поліція полює? Бо мене підозрюють в тероризмі?!