Втікачі

Величко Костянтин Ізяславович, голова служби безпеки княжого дому, мовчки стояв перед мармуровим каміном малої, або як ще її називали – сімейної вітальні. В цілковитій тиші, він похмуро розглядав важкі брунатні гардини, що закривали високі вікна другого поверху. Зі свого місця йому вдавалось розгледіти і ледь помітну вишивку, що тягнулась по низу гардин, і руків’я малої шаблі, не надто вдало захованої в складках міцної тканини. Вочевидь, юний княжич черговий раз розважався з бойовою зброєю, коли князь скликав родину.

«Юний і, можливо, єдиний», – важка думка.

– Цього не може бути, – врешті вимовила Марія. Княгиня перевела погляд з чоловіка на Костянтина і назад. – Ти жартуєш?

– Рятувальним службам все ще не вдалось дібратись до восьмого поверху готелю. Інформації про…

– Восьмого? – жінка розлюченою фурією зірвалась із крісла. – Ти казав, вибух стався о шостій. Десята година, Костянтин! Вони все ще не дістались навіть восьмого поверху?

Чоловік сильніше стиснув зуби, ковтаючи готові зірватись слова. Не відповіді, виправдання.

– Габріель, – князь не часто використовував це ім’я. Після одруження та коронації принцеса Бельгії прийняла ім’я Марії, до якого досить швидко і легко звикла. Та зараз княгиня не чула нікого.

– Ярослав – княжич Великої Русі, – схопилася за комір службової сорочки, палаючим поглядом зазираючи очі в очі. – Ви усвідомлюєте це? Усвідомлюєте, хто він? І яке має значення?!

Костянтин усвідомлював. Якщо рятувальні служби не кинулись будь-що рятувати хлопця, нехтуючи ризиками, то лиш тому, що не було жодного шансу, що той міг вижити. Він вже встиг прогледіти частину звітів – восьмий поверх насправді був останнім вцілілим, на якому грудою брухту лежали залишки наступних, знесених вибухом поверхів. Отже, по факту, тіло найближчим часом мали знайти. Однак навряд чи це могло заспокоїти матір.

– Досить! – Владислав перехопив дружину, яка продовжувала бити по грудях голову СБ. – Габріель!

– Він мій син, – прошепотіла французькою, обвисаючи в обіймах князя.

– І мій, – сильніше стиснув і відпустив, відсторонюючись. – Забери Святослава. Я відміняю усі наші плани на завтра. Поки все не вирішиться, ви перебуватимете під посиленою охороною, – останнє прозвучало наказом і для Костянтина.

Княжич підвів голову, яку до того ховав у колінах:

– Мені йти? – хлопець виглядав абсолютно розгубленим.

– Так, – Марія видихнула, беручи себе до рук. – Ходімо. Я хотіла дещо показати тобі до повернення, – завмерла на мить. – Просто дещо показати. Так.

Костянтин зробив крок у бік, пропускаючи матір із сином. Кинув погляд на охоронців, що направились за ними. І повернувся до князя, який продовжував стояти біля крісла.

– Які будуть накази щодо медіа? – назріваюче питання, в якому Костянтину не хотілось помилитись. За жодних обставин.

– Передай секретаріату, що ми не даємо жодних коментарів. Допоки Ярослава не знайдуть, – чоловік завмер, вочевидь чудово розуміючи реалії. – Допоки не буде знайдено і однозначно опізнано тіло, жодних коментарів, інтерв’ю, пліток, припущень. Навіть натяків. Не має бути.

– Так, Ваша Королівська Величність, – вклонився, одночасно звертаючи увагу на змарнілі обличчя челяді.

«Князь щойно визнав загибель власного сина».

– Зв’яжись із губернатором, – втомлено. – Я хочу знати усе про хід розслідування. – Підняв руку, перебиваючи невиказаний протест з боку Величка. – Окрім основного. Я знаю Вічного. Орел пустить своїх хлопців збирати інформацію. Неофіційно і тихо, але саме це я хочу знати в повному обсязі. – Погляд на саме ту гардину, де так погано приховали шаблю. – Якщо виникне потреба, ти не можеш, – обернувся, – мусиш їм допомагати.

*******************************

Автівок на величезній стоянці, що тягнулась вздовж всього виставкового центру, було небагато, однак вибрати щось ще було можна. Ярослав важко просувався вздовж рядів, розглядаючи моделі та  номери, шукаючи щось просте і не надто примітне. І контролюючи людей, що виходили з Крокус Експо. Романа тяглась позаду, мовчки озираючись навкруги. І зрідка посопувала.

«Аби ж нам хоч трохи повезло», – подумав, обережно стискаючи ліву руку правою. Дія знеболюючих майже пройшла, і йому ставало все складніше зберігати тверезість думок.

Однак вже наступної миті княжич завмер. За кілька метрів від нього стояв знайомий хлопець, перед відчиненим багажником старенького хетчбека з номерами центральної губернії. Та сама куртка Хана Соло, з Зоряних війн. Те саме розпатлане волосся.

– Улас, – легко пригадалось ім’я.

Чоловік одразу обернувся, пригледівся. На відкритому обличчі промайнуло упізнання.

– Олег, вірно? – з натугою закрив багажник.

– Так, – прикра посмішка. – Збираєшся до дому?

– Та де там, – весело. – Сестричка ж цілий список задач видала, що я маю зробити і кого сфотографувати. Ще й бажано з підписами і побажаннями. Оце тільки вийшов, і знаєш що? Я за день виконав лише три пункти з п’ятнадцяти. Три! – чоловік в награному розпачі простяг руки до голови. – Зараз шукатиму, де пересидіти ніч. І знов сюди. А ви? Шукаєш своє авто?

– Радше когось, хто позичить своє.

Улас щиро розсміявся. Романа похмуро видихнула позаду.

– Підвезти вас? – чоловік хитнув головою на свою автівку. – Якщо це десь недалеко і там є ще одне місце для недолугого туриста, залюбки допоможу.

Ярослав кивнув. Він вже помітив ключі в салоні, а цього для нього було більш ніж достатньо. Треба було діяти.

– Можу навіть поділитись ліжком, вистачить. Тож, – хитнув головою, – дівчата на перед, – Романа не без сумніву, але пішла на сусіднє до водія сидіння. Ярослав же щиро позіхнув і глянув на Уласа: – Допоможеш донести сумки? Кинув, як тебе побачив. – Історія була так собі, але нічого кращого в голову не приходило. Добре було вже те, що на погано освітленому майданчику його потріпаний вигляд не надто кидався в очі.