В бігах

Сенсу лишатись на площі не було. Орел похмуро зиркнув наостанок на впорядкований хаос Манєжної і повернувся до офісу. Там, на відміну від вулиці, стояла гробова тиша. Люди привидами пересувались між кабінетами, і майже на кожному обличчі можна було помітити вирок або острах.

«Знають, – подумав про себе. – Хоча жодних заяв зроблено ще не було. Але всі все знають».

– Орел Стожарович, – Людмила підвелась з-за столу. – У вас…

– Викинь дзвінки від преси і будь-які питання, що не стосуються вибуху, – перебив. – Є щось?

– Рєзніков і Домоєдов чекають в кімнаті для нарад. Також ми зв’язались із Києвом. Відеодзвінок заплановано на дев’ятнадцяту двадцять.

Чоловік глянув на годинник.

– До дзвінка п’ятнадцять хвилин, – прикинув задачі. – Запроси хлопців до мене. І знайди Бєлого.

– Так, сер.

«Чудовий початок тижня», – кабінет губернатора вікнами виходив на вулицю Мохову, яка тяглася вздовж Кремля до Тверської. Вимощена старою бруківкою, стара, неширока, вона і в кращі дні була місцем постійного скупчення автівок і прихованої ненависті місцевих. А зараз Вічний навіть від дверей міг бачити довжелезний затор, що утворився через перекриття Манєжної, об’їхати який, в реаліях центру Москви, було неможливо.

– Вашу ж… до біса! – видихнув, збираючи думки до купи.

Затор на Моховій був наразі найменшою із проблем. Останні кілька годин перевершили усі пережиті ним за достатньо довге і буремне життя трагедії та катастрофи. І ризикували в цілому поставити хрест на житті. На кар’єру Орел не зважав. А от втрата хлопця, якому він лише добу тому тиснув руку, приголомшувала. Як і власна безпорадність, адже ще кілька годин тому він був цілковито впевним у тому, що відбувається у Москві. Він гадав, що тримав усе під контролем. Він в це вірив.

За дверима почулись голоси, і Орел поспішив до столу. На звичному вже робочому місці, скинувши руки на широкі бильця, можна було трохи приховати і власний страх, і недоречне тремтіння.

– Сер? – Білява голова з хитрими сірими очима просунулась до кабінету, в ледь відкриті двері. Рєзніков прицільно оглянув кабінет, зосередивши максимальну увагу на керівництві. І лише після цього неочікувано тихо перепитав:  – То до вас?

– Заходь, – махнув рукою, не надто переймаючись поведінкою підлеглого. В нього були інші, важливіші проблеми. – І другого затягай. Маю мало часу.

– Шеф, – хитнув головою Домоєдов, проходячи до кабінету за колегою. На відміну від високого, худорлявого і трохи піжонистого Рєзнікова, Домоєдов був середнього зросту, накачаним, яскраво вираженим флегматиком. Спокійним як танк, і таким саме непробивним.

Обидва одразу зайняли крісла за Т-подібним дерев’яним столом. Прихильник класики, Стожарович надавав перевагу масивній дубовій фурнітурі, не надто захоплюючись темою сучасного ергономічного дизайну. Тому офіс був наповнений важкими стільцями, кремезними шафами, шкіряними кріслами, дерев’яними панелями та кришталевими люстрами. До жаху прибиральниць і молодих секретарок, яким далеко не завжди вдавалось відкривати масивні дубові двері з першого разу, а необхідність пересування меблів сприймалась як вказівка до пошуку нової роботи.

– Чули вже новини? – відкладати розмову не було ані часу, ані нервів. Тож Стожарович одразу почав за головне, – Ritz знищено, за попередніми донесеннями – через серію вибухів, на останніх поверхах. Це президентський номер та люкси, панове. Перевірені неодноразово, з посиленою охороною. І княжою дружиною навкруги.

– Княжа дружина? – Рєзніков одразу підібрався, витягнувся мов струна. – Тобто напад був очікуваний?

– Та ні, – губернатор роздратовано гепнув по бильцям. – Син із батьком посперечались, і останній направив дружинників діяти хлопцеві на нерви. Очікували б чогось, перехопили б організацію охорони на себе. А так…

«Відповідати нам. Мені», – холодний піт виступив по всій спині. Не князеві він зараз мав доповідати, другові. Людині, з якою чимало було пережито і пройдено. І бути вісником таких новин? Визнати, що не вгледів, не додивився, пропустив. Не зарадив трагедії.

– А що з Його Вельможністю? – Рєзніков ніби не розумів. Чи вдало вдавав, що не розумів.

– Невідомо, – губернатор кинув погляд на зачинені двері. Приміщення не було пристосованим для таємних переговорів, не було захищеним настільки, наскільки він звик, але кращого не малось. – Тіла не знайдено. Коли доберуться до останніх поверхів – не відомо. Та й тоді від нас вже нічого не залежатиме. Наразі маємо інші задачі. Борис, – Домоєдов підібрався, – повторно пройдись по всім актам перевірки та інстанціям. Не зважай на поточні розслідування, звання та титули. Я хочу знати, як і коли вибухівка опинилась у готелі. Хто її пропустив, не помітив чи краще – притяг туди. На Рябого не зважай, він ставленик попередньої влади. І йому я не надто б вірив.

«По факту, всіх під трибунал віддати. Винний чи ні. Таких помилок не пробачають».

– І постарайся не привертати уваги. Денис, – тепер зосередився Рєзніков, – на тобі готель і відвідувачі, персонал, все і всі, хто були залучені. Шукай щурів. Вибух стався надто влучно, коли княжич перебував у номері. Під носом КОРДовців, поліції та головне – княжої дружини. У нас під носом. Зрозуміло?

– Агась, – Денис козирнув, – діяти таємно і не привертати уваги.

Орел уважно глянув на своїх хлопців – обидва служили під його рукою, обидва приймали участь в бойових операціях. І обидва, зрештою, пішли за ним сюди, в болото штатської політики. З усієї своєї команди, цим бійцям він довіряв найбільше.

– Що ж, – важкий погляд на годинник. – Зараз на мене чекає розмова із князем. Що робити, ви знаєте.

*******************************

Терміновий виклик з Москви повністю зірвав зібрання. І хоча Великий князь Русі продовжував вносити зауваження, вислуховуючи чергову доповідь, подумки він раз за разом повертався до куцого повідомлення від секретаря. Губернатор Північно-Східної губернії вимагав виділеної лінії. І князя особисто.