Зрада

«Терміновий випуск новин. В московському Ritz о вісімнадцятій годині пролунав вибух. За попередніми даними, будівлю готелю повністю зруйновано…»

«На місці трагедії працюють рятувальні служби. Однак можна також побачити техніку та людей у формі спецназу. Офіційних повідомлень зроблено поки що не було, та вже зараз є всі підстави вважати вибух – терористичним актом. Точна кількість постраждалих наразі не відома».

«З вісімнадцятої години повністю зупинено рух транспорту в центральній частині Москви. Зупинено першу, другу та четверту гілки метро, перекриті на вхід і вихід такі станції метро…»

«Відомо, що московський Ritz у ці дні приймав княжича Київської Русі Його Королівську Вельможність Ярослава Владиславовича. Місцезнаходження спадкоємця престолу наразі не встановлено…»

Орел Стожарович, губернатор Північно-Східної губернії, важко провів рукою по обличчю, намагаючись зібратись із думками. Серед впорядкованого хаосу, що утворився посеред Манєжної площі, це вдавалось заледве. Через постійні затори автомобілі швидкої допомоги добирались до місця трагедії надто довго, тож було прийнято рішення підняти всі наявні гелікоптери і організувати кілька медичних пунктів на місці – для надання невідкладної допомоги найважчим постраждалим.

Навколо було надто шумно, дим не вщухав, погіршуючи видимість і ускладнюючи роботу рятувальників. Окрім самого готелю сильно постраждали й сусідні будівлі, з яких поспіхом проводили евакуацію сконфужених громадян.

«Як це могло трапитись? – питання, на яке він хотів отримати відповідь. – Як?»

Всі заходи безпеки, задіяні служби, які звітувались губернатору особисто. Куди вони всі дивились? Як могли дозволити трапитись цьому? Як він міг пропустити подібне!

Йому лише краєм ока довелось побачити залишки п’ятизіркового готелю, аби зрозуміти – ніякий то не нещасний випадок.

– Що ми маємо? – холодно.

Перед губернатором витягнулось четверо чоловіків. Однаково пошарпаних і однаково напружених. Голова рятувальної служби Москви та області, Махмут. Командир підрозділу служби безпеки Русі, Віталій Васильович Рябий. Голова оперативного відділу поліції, Тимофій Власович Німий. І координатор з губернскьої служби медицини катастроф, на бейджі якого значилось прізвище Бєловод П.О. До сьогоднішнього дня з ним Стожаровичу працювати ще не доводилось.

– Перший вибух стався о сімнадцятій сорок сім. Імовірно в ліфтовій шахті або поряд, на одинадцятому поверсі готелю, – Тимофій нервово потер щоку, на якій багровіла тимчасова пов’язка. Під час розмови поріз розходився і кровив. – За пів хвилини серія вибухів пройшла на десятому поверсі та в ресторані на даху. В цілому все виглядало як один потужний вибух, який виніс дах та верхні поверхи. Розпочалася загальна евакуація, однак мені відомо, що вже з восьмого поверху більшість виходів була заблокована уламками. Також я бачив полум’я на даху, чи що там лишалось, – пов’язка трохи сповзла, і оточуючим відкрилась рвана рана, що тягнулась від підборіддя до самого вуха. Чоловік дратівливо намагався затиснути її, однак вдавалось це йому не дуже. – Наша команда знаходилась біля головного входу, коли стався наступний вибух. О вісімнадцятій годині і шість хвилин, як мені доповіли. Потужніший за попередні. Було зруйновано конструкцію самого готелю та частково – сусідніх будівель. Всі подальші дії з евакуації та забезпеченні безпеки громадян були перекладені на наступні служби.

Орел похмуро оглянув Німого, якому очевидно була потрібна медична допомога. З чотирьох чоловіків він виглядав найгірше.

– Від кого ви отримали виклик на місце?

З усіх звітів виходило, що оперативна група поліції першою опинилась на місці трагедії. І це викликало питання…

– Заява від власника ресторану «Східна вежа» про шум на даху, – Тимофій вказав на будівлю, що виходила на Манєжну площу. – Повідомив, ніби чув звук пострілів. Зона червона, тож ми вибули одразу.

Тут вже підібрався Рябий Віталій: – У нас не було подібних заяв.

– Може хибна тривога? – припустив оперативник. І Орел навіть почув якусь приховану надію в його голосі. – Ми так і не добрались туди. Почались вибухи і пріоритети змістились.

Віталій одразу почав віддавати накази хлопцям по перевірці позицій та повторній перекличці.

– Там мали бути мої снайпери, – пояснив, завершивши розмову. – Останнім розпорядженням було лишатись на місцях максимально довго.

– Сусідні будівлі в аварійному стані, – додав Махмут, пояснюючи. І, зиркнувши на інших, продовжив вже власним звітом: – Станом на вісімнадцяту сорок, було розчищено і закріплено перший і другий поверхи готелю, евакуйовано…

Голос голови рятувальної служби звучав чітко і помірковано. Звичний до критичних ситуацій, чоловік і зараз зберігав зовнішній спокій доповідаючи про кількість врятованих, їх стан та стан самого готелю.

Будівля була сильно пошкоджена, багато приміщень – заблоковані. Де-не-де починались пожежі, і далеко не всі вдавалось загасити. Щільність будинків, затори та дії правоохоронних служб неабияк ускладнювали роботу рятувальників. Крім того, до них все ще не доїхала спецтехніка, яка б дозволила дібратись до забарикадованих на верхніх поверхах.

Та в якийсь момент звіт обірвався. Губернатор важко зітхнув, знов зосереджуючи увагу на Махмуті, ще не до кінця впевнений, що справді бажає дізнатись наступні деталі.

– Ми всі чудово розуміємо, що саме я хочу зараз почути, – звернувся одразу до усіх і ні до кого конкретно. – Що з Його Королівською Вельможністю?

Бєловод, середнього зросту кремезний чолов’яга, звірився зі своїми записами:

– Зі свити Його Королівської Вельможності врятовано Тихомира Боголюбова та Любозара Зінітковича. Останній у важкому стані – втратив багато крові, не при тямі. Має транспортуватись гелікоптером до найближчої лікарні. Боголюбов перебував у фойє на першому поверсі, тому постраждав найменше. Струс та перелом правої ключиці. Наразі це все, що мені відомо, – підвів погляд, глянувши прямо в очі губернатора. – Забагато постраждалих, яких нам поки не вдається ідентифікувати. Не всіх врятовано. І ми поки не знаємо стан забарикадованих на верхніх поверхах.