СвітГри

Аби зрозуміти цю виставку, аби відчути весь її драйв та красу треба було бути пристрасним фанатом. Щонайменше. Інакше, що ви тут забули?

Перші зали займались стендами з відеоіграми, представниками розробників чи дистриб’юторів, були сцени та ігрові зони, де проводились міні турніри, де професійні гравці ділились власними проходженнями та фішками. Давались інтерв’ю, тривали брифінги та зустрічі з кумірами.

Окрему локацію зайняв світ коміксів. Там центральна сцена, де проводились шоу та вистави, опинилась в оточенні різнобарвних наметів та навіть куренів. Радіально розташовані штандарти підказували, до якого всесвіту ви підходите. Або чим ви можете там зайнятись – поїсти, пограти в настолку чи просто полежати під гру волинки ельфа з Рівендела.

Щільний натовп, величезна кількість перевдягнутих у різних персонажів відвідувачів, галас і розмови, зрозумілі тільки фанам. Окремий світ. СвітГри.

Романа була в захваті. Щира шанувальниця комп’ютерних ігор, вона була прокачаним гравцем World of Warcraft та Star Wars, грала в Assasins Creed і мала мету – отримати підпис на World of Warcraft: Cataclysm від представника Blizzard Entertainment. Це була перша гра, через яку вона завалила іспит.

«Хоча завалити історію, як виявилось, я можу і не граючи добу поспіль, – стенд найвідомішого світового розробника знаходився недалеко від входу, але тоді біля нього було надто багато шанувальників і Романа пройшла далі. – Але ж наскільки то була крута гра! Мало того, що всі локації змінились, так ще й нові навички додались!»

Кілька годин промайнули надто швидко. І про час скоріше нагадав неймовірний аромат смаженої картоплі з якогось павільйону, ніж годинник. Бажання перекусити хоч чимось раптом стало справді нестерпним. І мусило бути вгамованим.

Пошук місця, де це можна було б зробити, зайняв ще часу. І коли попереду показались обліплені народом столики, Романа справді відчула радість та полегшення. Однак натовп, в який вона вперлась на підході, виявився неприємно організованим.

– Та ну ладно!? – Вона звісно здогадувалась, але повірити, що все це юрмисько перед нею – то черга, було важко.

– Хай, тобі що, не займали? – хлопець перед Романою глянув на неї з подивом.

– А треба було? – на видиху.

– Ну да. Інакше годину простоїш, щонайменше. Ми з друзями міняємось кожні хвилин десять.

– А десь іще поїсти можна? – чекати їй точно не хотілось.

– Гадаєш, там буде менше народу?

Романа застогнала.

Карта заходу знаходилась на вході, та на кожному буклеті, які роздавались всюди і всім. Позначки з місцями прийому їжі там звісно були. Але як показала практика, означали вони невелику стійку з чаєм та кавою. І тільки в двох місцях – повноцінний фуршет. Дівчина чесно відвідала кожен, але хлопчисько був правий. Скрізь було забагато охочих поїсти.

З іншого боку, сам виставковий центр був оснащений власними кафетеріями та ресторанами. Тож можна були піти до якогось із них.

«Дорожче, але комфортніше».

Футуристичний дизайн будівель ідеально підходив персонажам фантастичних фільмів. Білі, заокруглені балкони, скляні ліфти, блискуча, перламутрова підлога та скляна стеля, з якої безперешкодно падало сонячне проміння. Металеві колони, дзеркальні поверхні столів та дивакуваті скульптури створювали відчуття перебування на космічному кораблі. І розумників, що вирішили пообідати поза межами виставки, інші відвідувачі сприймали за аніматорів. З ними робили фото, їх просили позувати біля чергового плакату про відкриття. І їх безкоштовно пригощали кавою.

Аби тільки був гарний і якісний образ.

Романа над костюмом особливо не працювала. Відрядження виявилось суцільним сюрпризом, і часу на підготовку в неї не було зовсім. Однак білий костюм і світлий жилет чесно одягла. Навіть заплела куцу косичку – аля Лея Органа. В цілому вийшло непогано, але за каву довелось платити.

***********************************

Кілька годин промайнуло як кілька хвилин. Ярослав з головою поринув у світ коміксів та ігор, вперше за тривалий час відчувши себе вільним від будь-яких умовностей та правил. Відчуття майже забуті ще ніби з часів вишколу у козаків, коли він був лише малолітнім джурою. Хоча навіть тоді ніхто не забував про те, що він майбутній спадкоємець престолу. Ба більше – майбутній князь.

Та зараз, спілкуючись із оточуючими його фанатами, трохи божевільними, трохи шаленими, він був самим лише Ярославом. Фанатом Зоряних війн, в костюмі Дарта Сідіуса, який щиро очікував на продовження космічної епопеї. І це, приправлене гострим почуттям драйву від втечі з-під нагляду дружини, робило його перебування на форумі справді неймовірним.

– Чорт, – в спину влетів якийсь хлопчисько в костюмі вікторіанської епохи. Чорний сюртук рясно вкритий мереживом, високий циліндр на голові, тростина. І пов’язка на одному оці. – Гей, не бачив високого типа в костюмі дворецького?

– Ні, – Ярослав спробував був пропустити хлопця, але вже сам налетів на когось. – Прошу…

– Ваша Королівська Величносте! – Княжич завмер. Але чоловік, в якого він врізався, вже життєрадісно продовжував: – Вибачатись, ще й перед таким контрабандистом як я! Така честь! – Незнайомець, вдягнутий в костюм Хана Соло, широко всміхався. – До речі, демон наче пішов вже до сцени, – додав, переводячи увагу на хлопчисько.

– Блін, – хлопець миттєво зірвався з міста, поспішивши в бік одного з майданчиків для виступів.

– Демон? – перше, що видав Ярослав, скидаючи напруження. В певний момент йому здалось, ніби його впізнали.

 – Манга «Темний дворецький». Молодша сестра в захваті від неї, тому мені довелось вивчити всіх персонажів.

– Співчуваю.

– Улас, – протягнув руку чоловік. Тепер Ярослав мав можливість краще розгледіти випадкового незнайомця. Тому на вигляд було років двадцять.

– Я.. Олег, – потиснув руку. – Ого, – оцінив і силу, і жорсткість численних мозолів.