Плани

Ранкова дрібна мрячка до середини дня перетворилась на справжній дощ. Він рясно тарабанив по вікнах, присипляючи змарнілих під кінець тижня студентів. Тупотів безлюдними вулицями, випроваджуючи випадкових прохожих в будинки. І, судячи з навислих над містом важких хмар, збирався тільки дужчати до вечора.

В закритій лекційній залі цього не було видно, однак варто було спуститись до головного входу, коли ставало зрозуміло наскільки встигла розгулятись негода.

– Добре хоч без сильного вітру, – видихнула дівчина з потоку, розглядаючи калюжі у холі.

– Може є сенс перечекати? – із сумнівом пробурмотів Остап. Парасольку він мав, але видавалось, що вона не сильно б йому допомогла знадвору.

– Навряд чи він скінчиться найближчим часом, – знизив плечима Ярослав. – Дощі передавали протягом усього дня. А під вечір прогнозували ще й зливу з грозою.

– Може тоді і собі машину викликати? – Остап знову глянув у вікно, зважуючи недоліки кожного варіанту. Перечекати у компанії гарних дівчат з паралелі, піти зараз із друзями і промокнути чи поїхати одразу додому під нагляд батька, але лишитись сухим?

– Мені в будь-якому разі вже йти. – Кивок головою в бік парадних дверей: – мій супровід прибув.

Ці люди виділялись серед студентів. Високий худорлявий Любозар у своєму незмінному чорному костюмі та плащі. І двоє міцно збитих чоловіків з охорони, в темній службовій формі з гербами княжої дружини на комірах.

Остап лише зиркнув в їх бік, зітхнув і коротко вклонився княжичу: – Гарної дороги Ваша Королівська Вельможносте. – Але раптом схаменувся: – Стривайте, то наступного тижня ви пропускаєте всі заняття?

Ярослав кивнув.

– Декана було проінформовано. Мене не буде в місті.

– Я донесу це до групи, – хлопець ще раз вклонився і відійшов у сторону.

Та Ярослав вже не дивився в його бік. Всі помисли зайняв запланований переліт до Москви, якого йому таки вдалося добитись. Не без допомоги княжни, не без суттєвих змін в маршруті та оточенні, але головного він таки досягнув. З першого по п’яте жовтня московський Ritz приймав спадкоємця київського престолу.

«Що я роблю? – погляд у бік дружинників. Непередбачуване доповнення, яке цілком імовірно могло повністю знищити заплановану ним авантюру. Дружина підпорядковувалась князю особисто. Ярослав не мав про них інформації, не знав характери приставлених до себе людей. І не мав жодного впливу на них. – У мене ще є час передумати».

Він уявлення не мав, як позбутись уваги дружинників.

– Через грозу ваш виліт було перенесено на завтрашній ранок, – Любозар споро розкрив парасольку, підіймаючи її над головою княжича. – Це обмежить по часу церемонію відкриття, початок доведеться зсунути. Однак адміністрація аеропорту сприйняла все із розумінням.

– Гадаю, вони відчули полегшення від цієї новини, – посміхнувся, прямуючи до припаркованого у воріт автомобіля.

– Безсумнівно, – раптом погодився Любозар.

Відкриття першого громадського терміналу в Смоленську мало пройти помпезно та яскраво. Збудований на базі військового аеродрому, оновлений аеропорт ставав основним транзитним вузлом між Пітером, Москвою, Мінськом та Києвом. Об’єднуючи залізничним, а тепер і повітряним сполученням найбільші міста Північного регіону зі столицею, місто отримувало чималий поштовх для розвитку туристичного напрямку. Тож адміністрація міста, окрилена перспективами, відправила запрошення в Київ, судячи по реакції – абсолютно не очікуючи відповіді, але щаслива від самої можливості це зробити. 

– Їх можна зрозуміти, – чоловік дочекався, поки княжич займе своє місце. І тільки тоді закрив парасольку, сідаючи на переднє сидіння, біля водія. – Жовтень – неофіційний місяць завершення сезону. Князь зайнятий в міністерствах, його родина – в приготуваннях до дня народження Його Величності. Присутність навіть нетитулованих Рюриковичів так далеко від центру і при таких обставинах виявляється малоймовірною.

Ярослав блимнув очима: – Чому? Це великий торгівельний вузол ще з давніх часів. У нього ідеальне географічне розташування – річкове сполучення, залізничне, автомобільне. Там розміщені офіси найбільших транспортних компаній світового рівня. Крім того, Смоленськ пов’язаний із Києвом з давен. Тисячоліття тому князі відправляли туди своїх синів. Мій рід мав там чималі володіння, тож наша зацікавленість до розвитку міста виглядає доречною.

– Звісно, – рівно погодився Любозар. – Ви ж врахували у відповіді, що землі ваші предки там втратили через переворот, вчинений місцевими зрадниками? Глібовичами, здається?

Любозар був вкрай безпристрасною та стриманою людиною. Напрочуд нудною. І надзвичайно відданою Рюриковичам. Будь-які зазіхання на княжий рід сприймались ним вкрай негативно і викликали неабияку відразу.

– В минулому кожного міста можна знайти такі моменти, – було б смішно стверджувати інакше. Міжусобиці велися впродовж всієї історії його роду.

– Авжеж.

Проста і лаконічна відповідь княжича не задовільнила. Захотілось трохи виправити погляди Любозара, піднявши рейтинг міста в його очах. Хоча радше містечка з розвинутою інфраструктурою і невеликим населенням.

– Під час франко-руської війни Смоленськ відігравав неабияку роль. Жителі відважно захищали його, – проте завершити думку не вдалось.

– Облиште це для промови на відкритті. Впевнений, місцеві почують багато цікавого для себе. А ми вже приїхали.

– Ярослав! – голос брата долинув з-за сходів. Старший княжич вже збирався повернутися в той бік, коли мокре хлопчисько повисло на його руках. – Повірити не можу, що не міг з тобою перестрітись увесь цей час!

– Я також радий тебе бачити, Святослав.

Молодший княжич шмигнув носом, надто награно.

– Сподіваюсь, ти зараз нікуди не збираєшся? – хлопець трохи послабив обійми. – Я чув, що твій виліт перенесли.

Обидва княжичі повернулись до Любозара. Якщо хтось і знав про всі плани спадкоємця, то тільки він.