Романа

Наступні дні пройшли під чітким контролем Любозара. Графік справді переглянули. Додались приватні зустрічі і публічні виступи, кілька конференцій, що в купі з навчанням і підготовкою до фінальних іспитів, виїло весь його вільний час. Навіть про повернення молодшого брата в Київ він дізнався з новин. Особисто побачитись, навіть враховуючи те, що вони жили в одному домі, не виходило.

– Батько мене ненавидить.

– Не думаю, – Олег відпустив гардини, і ті вільно впали, прикриваючи вікна. – У фільмах батьки завжди сваряться з дітьми. Це ніби нормально.

– Батько не сварився зі мною. Він мене мовчки вислухав і виставив геть. А тепер ігнорує. – Найжахливішим був той факт, що ніяких аналізів від нього не попросили. Ніби вся історія настільки роздратувала князя, що той вирішив просто забути про сина. – І робить усе, аби я не утрапляв йому на очі. – Планшет з графіком на наступний тиждень полетів на ліжко. За ним на матрац впав сам княжич. Обличчям в подушку. – Про що я думав?

Тоді він не думав. Напій від похмілля, принесений Олегом, він так і не випив. Майже не поїв, майже не спав. Був втомленим, роздратованим. Не сповна розуму. І тому мабуть почав верзти дурниці, абсолютно не в тому місці, не в той час і зовсім не тій людині.

Тепер мав справу з наслідками.

– Гадаю, все зовсім не так як виглядає, – Олег продовжував зберігати оптимізм. – Може Його Королівська Величність вперше зрозумів, що ви виросли. І тепер намагається перетравити цей факт? – хлопець завмер з краваткою посеред спальні. – Ви нагадали йому, що маєте вже дев’ятнадцять років. А між тим, десь у цьому віці важ батько якраз познайомився з вашою матінкою. От його й перекосило.

Тепер завмер Ярослав. Історію знайомства батьків він знав, але ніколи не накладав її на себе. Яка дівчина? В нього й друзів то досі не було.

– Ні. Точно ні, – здригнувся.

– Ця теорія має право на існування! – вперто заявив Олег. І продовжив збирання розкиданого кімнатою одягу. – А щодо графіку, то це ваш останній навчальний рік. Далі військова кар’єра. І жодних шансів на участь у громадських заходах. Принаймні постійних.

– Може, – пробурмотів, перевертаючись на спину. Він втомився. – Проте це не вирішує моїх нинішніх проблем.

– О, ви досі про це?

– Насправді вже майже ні, – пробурмотів, прикриваючи очі. Потрібно було тверезо дивитись на речі і не загострювати й без того важкий конфлікт. Перша суперечка з батьком виявилась болючою. І при цьому безпідставною, оскільки його вини не було. Майже не було. Однак саме це породило суперечливу, раптову і зовсім неочікувану для нього думку.

Якщо його батькові аж настільки на нього байдуже, то чому він має продовжувати перейматись з цього приводу? Він вже не дитина. Майже самостійний молодий чоловік.

– Мій княжич? – в голосі Олега прозвучали сумніви.

– Що?

– Ось цей вираз, щойно, – хлопець повів рукою в повітрі, ніби перемотуючи час на мить назад. Вираз спадкоємця його однозначно збентежив.

– В мене з’явився геніальний план.

– Справді? – сумнівів побільшало.

– Так, але мені буде потрібна твоя допомога. Твоя. І тітоньки Станіслави.

– Княжни? – хлопець поспіхом скинув речі в гардеробній і вискочив назад до кімнати. Ярослав не часто утинав щось дивне. І Олег просто не міг цього пропустити. – У вас наче назначено якусь спільну подію. – Звісно, що за порушення правил його очікувало покарання. Проте життя в стінах палацу було напрочуд одноманітне, а характер вимагав пригод.

– Відкриття нового кардіологічного відділення в Харкові, яке вона фінансувала особисто, – княжич підтягнув планшет і відкрив потрібний запис. Так і було. – Ще й по часу майже ідеально.

Княжна Станіслава, молодша сестра князя, у свої сорок два роки лишалась однією з найгарніших і водночас найактивніших жінок серед монарших родів Європи. Високоосвічена, гордовита, вона мала неабиякий вплив на всіх членів своєї великої сім’ї. Та взагалі на все своє оточення. Ця жінка завжди досягала мети. І її підтримка багато значила.

– А що буде потрібно від мене?

Ярослав посміхнувся.

Звісно він планував вчинити зовсім інакше. Правильно. Гідно свого стану і високого положення. Але якщо батькові зрештою начхати на його поведінку… А преса й без того має фантазію щось про нього написати… то чому б і справді не зробити все саме так? Дурнувато?

***********************************

Кафедра Зв’язку та телекомунікацій Національного авіаційного університету розташовувалась в глибині території навчального комплексу, перед самим штучним озером. Двоповерхова будівля була виконана у вигляді нагромадження чорних і білих боксів, що відображали біти інформації – нулі та одиниці. Випускники з розумним виглядом доводили першокурсникам, що в такій архітектурі була зашифрована інформація. Щось просте. І перший студент, який розшифрує приховане повідомлення, отримає диплом одразу.

Романа вчилась вже на третьому курсі і була переконана, що кількість чорних кубів зумовлювалась наявністю чорної фарби, яку використовували для оновлення фасадів, а не таємним посланням.

– Страждаєш? – Людмила вискочила з аудиторії першою. Із щасливою посмішкою.

– Я ніколи не здам цю чортову історію. Ніколи!

– Боже, Рома, в тебе було ціле літо на її вивчення.

Одногрупники виходили слідом, з цікавістю зирячи на роздратовану Роману. Дівчина наважилась пропустити лекцію по системам зламу інформації заради чергової спроби перездачі. Однак вже з першого погляду на її перекошене обличчя та палаючі очі розуміли, що то був лише черговий провал.

– Я не розумію, нащо вона мені?! Я хочу займатись шифруванням! Я хочу вивчати кодування! Нафіга мені знати, в якому році Кримські татари визнали васалітет перед Києвом?

Розпач мав причину. Історія була одним із тих кількох неосновних предметів, оцінка за які впливала на вибір наступної спеціалізації. В її випадку вона була конче необхідна. І не будь-яка, а хоча б вище середнього значення. Балів на 80, не менше.