Глава 1 і єдина

Ярмарок Семисвіття почався для мене не з дороги до нього. Він почався з того, що Соломія прийшла до моєї майстерні, стала у дверях, сперлася плечем об одвірок і сказала:
— Іване, ти їдеш.
Я підняв очі від ременя.
— Ні.
Вона навіть не здивувалася. Просто кивнула, ніби я сказав саме те, на що вона й розраховувала.
— Добре. Тоді я скажу матінці, що ти не їдеш.
— Кажи.
— І вона сама прийде сюди.
Я поклав шило на стіл. Соломія посміхнулася.
— От бачиш. Уже думаєш.
— Я не думаю. Я просто не хочу, щоб Маруся ходила через півсела вранці.
— Це дуже шляхетно з твого боку.
— Це самозбереження.
— Ні, — сказала вона. — Самозбереження — це коли ти не лізеш у стежковий портал за мною. А це вже інше.
Я глянув на неї. Соломія глянула у відповідь так невинно, що я одразу зрозумів: зараз буде ще щось.
— Ти ж не сама йдеш? — спитав я.
— З матінкою.
— Це я вже зрозумів.
— З Плямкою.
Я помовчав.
— Це я теж зрозумів.
— І, можливо, з Явором.
— Чому “можливо”?
— Бо він казав, що ярмарки його стомлюють. Але потім спитав, чи будуть там торговці сушеними яблуками. Значить, піде.
Я знову взявся за ремінь від торби.
Точніше, зробив вигляд, що взявся. Бо шкіра під руками була добра, м’яка, темно-коричнева, а пряжка — стара, кована, з мідним краєм. З такої речі мала вийти гарна дорожня торба. Надійна. Щоб і в дощ не розлізлася, і на камінні не подряпалася, і щоб людина, яка її носить, не думала щоп’ять хвилин, чи не залишила щось дорогою. Речі люблять, коли їх роблять правильно. Люди, як показувало життя, не завжди.
— Іване, — сказала Соломія.
— Що?
— Ти ж поїдеш?
— Не знаю.
— Брешеш.
— Я не брешу.
— Ти просто вже подумки прикидаєш, скільки ременів брати, щоб не перевантажити віз.
Я стиснув губи.
— Не твоя справа.
— Значить, прикидаєш.
Плямка, яка сиділа в Соломії на плечі, чвакнула так, ніби підтвердила її слова. Я не любив, коли Плямка чвакала в такі моменти. У неї не було голосу, але вона якимось дивним чином завжди знала, коли людині не хочеться, щоб її розуміли.
— Вона теж їде? — спитав я.
— Їде.
— А хто її питав?
— Я.
— І вона що?
Соломія задумалась.
— Спочатку полізла в мій чай. Потім прилипла до торби. Думаю, це “так”.
— Це не відповідь.
— Для Плямки — відповідь.
Я зітхнув. У дворі хтось відчинив хвіртку. Потім почувся спокійний голос Марусі:
— Соломіє, ти вже сказала йому?
— Сказала! — гукнула та.
— І що він?
— Думати почав.
Маруся зайшла до майстерні з кошиком у руках. У кошику лежали пиріжки, загорнуті в рушник, банка меду й маленький вузлик із сушеними яблуками. Вона поставила все це на край столу, подивилася на мене — і я відразу зрозумів, що торг тут буде не про ярмарок.
— Ти ж не відмовиш мені? — спитала вона і чарівно посміхнулась.
Я міг би. Напевно. У теорії. Але Маруся дивилася так, як дивляться люди, котрі вже все вирішили, але залишають тобі можливість поводитися гідно.
— Не відмовлю, — сказав я.
Соломія аж ляснула в долоні.
— Я ж казала!
— Ти казала забагато, — відповів я.
— А тепер скажу ще більше. Треба взяти велику торбу, маленькі сумки, ремені, пояси, чохли для ножів, два гаманці…
— Соломіє.
— Що? На ярмарок їдемо. Там будуть люди.
— У Вирії, — поправила Маруся. — Там будуть не лише люди.
— Тим більше, — сказала Соломія. — У кентаврів, наприклад, теж є речі. Я бачила.
— А драконам ремені навіщо? — спитав я.
— Щоб не губити штани, — серйозно відповіла вона.
Пані Маруся прикрила рот долонею. Явір, який саме зайшов із двору, почув останні слова й зупинився в дверях.
— У драконів бувають штани? — спитав він.
— У людській подобі — бувають, — сказала Соломія. — Не відволікайся. Ми Івана вмовляємо.
— Він уже погодився?
— Майже.
Явір глянув на мене. Потім на Марусю. Потім на Соломію, яка вже витягала з полиці готові ремені й розкладала їх на лавці так, ніби була тут господинею.
— Зрозуміло, — сказав він. — Співчуваю.
— Тобі теж доведеться їхати, — відповіла Соломія.
— Я нікому нічого не винен.
— Будуть сушені яблука.
Явір примружився.
— Де?
— На ярмарку.
Він помовчав.
— Це маніпуляція.
— Так.
— Нечесна.
— Зате працює.
Плямка перелізла з Соломіїного плеча на край столу і потяглася до меду. Я встиг підхопити банку раніше.
— Ні.
Плямка застигла. Усередині неї ледь ворухнулася темна жилка. Не чорна — радше сіра, як хмаринка на дні калюжі. Плямка не ображалася по-людськи. Вона не думала: “Мені не дали меду, тепер я засмучена”. Вона просто ставала менш рожевою. Стискалась. Наче весь світ раптом відсунувся на крок.
Соломія одразу це помітила.
— Не дивись так, — сказала вона мені.
— Я нічого не зробив.
— Ти відібрав у неї мед.
— Бо вона з’їсть банку.
— Не з’їсть. Вона дослідить.
— Дослідить банку зсередини.
Плямка чвакнула. Маруся витягла з кошика маленьку ложечку, вмочила її в мед і простягнула до Плямки.
— Трохи можна.
Плямка розтягнулася тоненькою рожевою смужкою, торкнулася ложки й засяяла так, що в мене аж очі заболіли.
— От, — тихо сказала Маруся. — Усе добре.
Я дивився, як Плямка повільно збирається назад у кругленьку грудочку. Їй не потрібні були пояснення. Не потрібні були слова. Вона просто відчувала тепло, безпеку, своїх людей поруч. І, видно, мед.
— Добре, — сказав я. — Їдемо.
Соломія підстрибнула.
— Я знала!
— Не радій так. Я ще не сказав, що беру тебе.
Вона завмерла.
— Що?
— Ти поїдеш із матір’ю.
— Це майже те саме.
— Ні. Це означає, що ти не зникаєш зі стежки, не лізеш у ярмаркові підвали й не купуєш нічого, що ворушиться.
— А якщо воно миле?
— Особливо якщо миле.
— Іване, — сказала Соломія з таким виразом, ніби я щойно заборонив їй дихати. — Це Ярмарок Семисвіття.
— Я знаю.
— Там усе може ворушитися.
— Тоді не купуй нічого.
Явір тихо засміявся. Маруся підійшла до мене ближче, поклала руку на плече.
— Дякую, — сказала вона.
Я відвів погляд.
— За що?
— За те, що поїдеш.
— Я ще не зробив нічого такого.
— Зробиш.
Вона сказала це спокійно. Без натиску. І чомусь саме від того мені стало важче дихати. Я знав, що не люблю ярмарки. Не любив шуму, чужих рук, людей, які торкаються речей так, ніби ті вже їм належать. Не любив, коли треба щось пояснювати, переконувати, усміхатися, рахувати гроші й не дивитися кожні дві хвилини, чи не зникла Соломія в найближчому кущі.
Але Маруся стояла поруч. Соломія вже рахувала мої ремені. Явір удавав, що не радіє яблукам. Плямка повільно повзла до мого чобота, бо, мабуть, вирішила: раз я їду, значить, треба їхати прямо на мені. І я подумав, що, може, ярмарок — це не завжди місце, де все розповзається. Може, іноді це місце, куди ти приїжджаєш разом із тими, кого не хочеш лишати позаду. А вже там дивишся, хто кого переживе.