***

Олег Петрович ніколи не був фанатом зимових свят. А ні новорічних, які всі сусіди завжди святкували голосно й помпезно, запускаючи салюти, що постійно будили його посеред ночі. А ні різдвяних, що взагалі були просякнуті непотрібною, на його думку, релігійною маячнею. Так було ще з дитинства. Батьків Олег не знав, ті померли, коли він був ще малям, тож баба Орися виховувала хлопця по-своєму. Стара теж не мала щасливого дитинства, її родину розкулачили, згодом відправили до Сибіру, тож зростати їй довелось у дитячому будинку. Бабуся давала любов і піклування малому Олегові так, як уміла, здебільшого повчаючи лозиною, але він був вдячний за те. Дивлячись на тюхтіїв, що його оточували, він, ще з часів студентства, не хотів мати з ними нічого спільного. Своєї власної родини Олег Петрович так і не побудував, важко йому завжди давалось оте плазування перед жінками. Але, хай там як він ставився до свят, цього року все мало бути ще гірше, ніж зазвичай. Адже приблизно за місяць до Різдва чоловік залишився без роботи. Скорочення на заводі відбулося швидко, без зайвих емоцій чи сентиментів йому сказали, що через два тижні він може бути вільний. Ставши на облік у центрі зайнятості, Олег приїхав на своїй старенькій «копійці» додому в село й цілий тиждень не виходив із будинку. Та коли, зрештою, продукти закінчились, він пошкандибав до магазину, щоби купити їжі ще на кілька тижнів і знову зачинитися від усіх.

Вузька вулиця з приватними будинками, що ховалися за різнобарвними парканами, простягалась далеко вперед. Погоду різдвяною не назвеш, хоча на вулиці й був Святий Вечір. Будинки односельчан майоріли кольорами, хтось повісив гірлянди на ганку, хтось «дощиком» замотав ворота й хвіртку, а хтось прикрасив ялинку, що росла в самому центрі двору. Олег Петрович дивився на все це з іронічною посмішкою. «Дурні односельці», — думав він, — «хіба ж варто ото витрачати гроші на таку маячню, коли в будь-який момент вас звільнять з роботи, і будете потім кінці з кінцями зводити й гірлянди свої жувати».

Була тільки дев’ята ранку, сіре небо величезним куполом вкрило все навколо. Багно під ногами неприємно чвакало, а вітер дмухав, щосили змушуючи чоловіка втягувати шию і ховати її за комірцем старою дублянки. Попереду, нарешті, виринула будівля з червоної цегли з вивіскою «Продукти» над вхідними дверями. Біля магазину стояла машина сільського голови, так званий у народі «пиріжок» із великим багажним відділенням, а поруч товкся невеликий гурт односельців.

Підійшовши до магазину, він ще раз оглянув людей, що були там. Дві огрядні жіночки, одна з яких була продавщицею в магазині. Старий дід з іншого кінця села, що колись, ще юнаком, приходив до них рубати дрова, коли баба була вже зовсім слабка, а Олег ще не вмів до пуття впоратись із великими пеньками. Начебто його звали Семен Семенович. І, власне, сам сільський голова — Ігор Миколайович Петько, сорокарічний чоловік і ось уже два роки як постійний головний біль для Олега Петровича. Адже це саме Петько постійно організовує в клубі «культурні» заходи, від чого потім Олегові, який, між іншим, мешкає прямо біля палацу дозвілля, доводиться потерпати від того гаміру.

— О, Олеже, а ти чого, вихідний? — звернулася до нього продавчиня.

Тільки вона могла так панібратськи з ним говорити, адже чомусь думала, що всі в селі, то її родичі та друзі. Олег зморщив ніс і кинув максимально хижий погляд на жінку, щоби дати їй зрозуміти, що він не має наміру тут чекати, поки вона буде точити ляси, але жінка тільки засміялась.

— Олеже, у тебе завжди такий погляд суворий, навіть на свята, — махнула вона рукою.

Олег зауважив, що не пам’ятає, як її звуть, хоча останні років тридцять вона працює в тому магазині, де він стабільно купляє продукти. Чоловік і далі намагався поглядом «знищити» атмосферу спілкування, після чого кивнув усім на знак привітання і хитнув головою в бік магазину.

— Тре купити харчі, — сказав він.

Олег вже тиждень не говорив у голос, тому трохи закашлявся і здригнувся, почувши свій хриплий баритон.

— Ти не захворів? — спитала продавчиня, на що він тільки махнув головою. — То й добре. Але з харчами доведеться почекати, Олеже, у нас тут біда.

— Олег Петрович, якщо не помиляюсь, правильно? — спитав Петько і простягнув руку, Олег лиш кивнув у відповідь і потиснув правицю сільському голові. — Ми з вами рідко бачимось, ви в місті ж працюєте? На заводі, вірно?

— Вже не працюю.

— Пенсія — щасливий час, — буркнув Семен Семенович, у нього зовсім не було зубів, тож він сильно шепелявив.

— Та годі, Семе, — махнула рукою продавчиня. — Яка пенсія в його віці?

Олег пирснув від сміху, почувши, як жінка назвала старого.

— Семе? — не стримав він цікавості.

— Та це ж наш головний музикант, людина оркестр, як без сценічного імені? — усміхнувся Петько. — Пам’ятаєте, що він витворяв на день села?

Олег шморгнув носом і заперечно похитав головою.

— Нє, я працював на день села, — збрехав він, адже то було в суботу.

Чоловік добре чув черговий гамір із палацу дозвілля, але тільки голосніше накрутив телевізор.

— Ну я ж граю на кожному святі, — сказав Семен Семенович і гигикнув. — Тож він розуміє, про що ви, Ігорю.

— Я не ходжу нікуди, — сказав Олег. — Машо, мені тре харчі, — згадав він, нарешті, ім’я продавчині.