Вони

Вчора я так і лишилась стояти ніби вкопана, від почутих слів. По дорозі мені здалось, що ми гарно поладнали. Здалось ніби я його зацікавила, він мене так точно. І поцілунок з ним, був таким приємним, я не збиралась цього робити. Це сталося так швидко, що я не встигла подумати, просто бажання доторкнутись до них. Коли це сталося, я не планувала його поглиблювати, навпаки. Поміркувавши секунду, я вирішила запропонувати піднятись до мене. Година пізня, машина далеко, а у квартирі є диванчик. Та здається він подумав що я пропоную дещо більше. 

Першим поривом було виправдатись, доки він ще не відійшов на достатню відстань. Але потім в мені піднялася хвиля обурення. Це ким він мене вважає? З першої зустрічі поводиться так, ніби я куртизанка. Нехай я часто шукаю вигоду в стосунках та я ніколи не спала з чоловіком за гроші, мені важливо аби я мала до нього інтерес у фізичному плані. А на рахунок кохання я вже давно забила, якби не Весна з Матвієм, вже давно не вірила б у її існування.

Та не думаю що гідна високих почуттів. Може Назар в дечому правий, я досить цинічно відношусь до чоловіків, чекаю щось від них. Проте щось невловне відчуваю до нього, таке не було до жодного.

Вранці, мені здалось що я бачила його у вікні. Мій підйом зазвичай ранній, якщо я не з нічної зміни. От і сьогодні о шостій вже варила каву для себе, коли у вікні побачила чорний силует. Він дивився прямо до мого вікна, чи може мені здалось. Поки вимкнула світло, аби розгледіти, на місці вже нікого. Мабуть, то моя параноя або ж сусід який.

Весілля почнеться вже за годину. Воно відбуватиметься в заміському маєтку хресного Матвія, той політик якийсь. Від цих думок кидає у холодний піт, я розумію що не всі вони винні у смерті Ліди та якось неприємно на душі.

Та все ж не можу не погодитись з тим, що тут неймовірно гарно, особливо в саду. Саме там проходитиме церемонія, під солодкий запах квітучих абрикос. Стільчики розставлені, арка зі скла натерта та чекає на майбутнє подружжя.  Поруч розтягнуте шатро під яким відбуватиметься вечірка та фуршет.

–Як я тобі?

Коли Весна зайшла до кімнати, все ніби наповнилось сонячним сяйвом. Сукня з довгим, прозорим рукавом обшитими мереживом аж до спідниці А-силуетом. Волосся лише частково зібрано згори в колоски, а серед них виграють перлинки. Така ніжна й тендітна, невагома. Не можу описати словами, як я люблю цю дівчину і як прикро за мій вчинок.

–Гей, ти що плачеш?

–Ти така гарна, що перехоплює подих.

–Сподіваюсь Матвію сподобається.– вона виглядала себе в дзеркало, поправляючи складочки на сукні.

–Здається йому не важливо в чому ти, аби поруч була.– серце збільшило амплітуду коливань.– Мені шкода за свій вчинок, ви ідеальна пара.

–Припини.– подруга повернулась і поглянула у вічі.– Все сталося, як мало бути. Аби я тоді залишилась з ним, ким би я була? Продовжувала працювати в пекарні? Сидіти в декреті, як домогосподарка, що світу білого не бачить?

Ми ще трохи погомоніли, поки я одягала пудрову сукню в підлогу, яку обрала мені Весна. Я дуже вдячна, що кольорами її весілля являється пастель, а не яскраво рожевий. Бо ж Матвій погодився б і на нього, аби тільки вони одружились. Та подруга обрала ідеальні відтінки: маунбаттеновський та брудно-рожевий в основі та брудно-жовтий та запороханий зелений допоміжні.  Все це гармонійно виглядало в кожній дрібничці. Навіть запрошення було з кольоровою палеткою аби гості були згідно з дрес-кодом. Хтось скаже забаганка та, як на мене, це її свято і вона хоче аби усе було ідеально.

Гості вже розсілись на свої місця, наречений помітно нервує, заламуючи пальці. Так дивно споглядати на дорослого чоловіка, що так нервує від очікування жінки з якою вже живе під одним дахом. На горизонті з'являється маленький хлопчик, на вигляд років п'ять, який дуже мені когось нагадує. В одній руці несе кошичок, в іншій тримає долоню маленької Лії, що потроху розсипає пелюстки з кошика. Такий ніжний момент, що сльози ненароком навертаються на очі. 

Відвернулась аби не зіпсувати макіяж і помітила бугая у першому ряді. Поруч сидить повненька блондинка, що стискає його передпліччя. Тихо нашіптує щось у вухо, а той мліє у посмішці, не відриваючи очей від малих.

Невже він має дівчину, а я вчора безцеремонно полізла його цілувати. Сором то який, це що доля в мене така? Западати на чужих чоловіків? А він не кращий. Чому не взяв її на вечірку? Взявся мене проводжати? Відчуваю як починаю багряніти від люті та сорому. Добре що цей момент рятує наречена, яка випливає з гарним букетом блідо-рожевих піонів. З посмішкою, не відриваючи очей рухається у бік арки, шкода що батько не веде під руку.

Церемонія триває майже годину, вони дають клятви один одному, згадуючи моменти їхнього знайомства. Тактовно оминають історію, пов'язану зі мною, за що я щиро вдячна. Мені вже вистачило одного сплеску сорому. Після ми рушаємо до натягнутого шатра. За цей час встигла підмерзнути, попри довгий рукав сукні та плюс вісімнадцять на дворі. Таке відчуття ніби природа підлаштувалась під святковий день, тепло та сонячно, а я відчуваю себе негативним персонажем у казці.

В руках вже третій бокал шампанського, який мені приніс Максим. Здається він збирається мене напоїти, а мені вже й байдуже. Після побаченого, не можу нікуди дивитись як на дно келиха. Вже стаю схожою на матір, навіть Толя не хвально махає головою у мій бік.

–Привіт. Ти мене пам'ятаєш?– поруч стояла та сама блондинка у рожевій сукні, що нещодавно обіймала Назара.

***

    Після церемонії мені прийшлось відійти разом з сином до будинку, коли я поруч, він усе хоче робити разом. І от коли йому приспічило відлити, він попросив мене провести його, а як я можу відмовити.