3.

- Перелесничку, щось холодно. Де ми можемо зігрітися? - трусилася від холоду Яринка.

А Перелеснику немов і не холодно зовсім у одній футболці.

На щастя, дощ вже майже закінчився. і лише поодинокі краплини падали то тут, то там.

 - А пішли до Дідо, - запропонував він.

І взявши за руку Яринку, повів їх до бузинових хащів.

Важко було йти через тісно сплетені кущі. 

- Мені страшно, - несміло вирвалося у Яринки.

- Не бійся, подруго. Дідо нас і обігріє, і нагодує смачно, - запевнив хлопчина.

І незрозуміло звідки з'явилася маленька галявинка, на якій під великим та розлогим кущем бузини сховався маленький дерев'яний будиночок. 

Перелесник тихо постукав. І майже відразу їм відчинив дідусь маленького зросту, з великою головою та довгою бородою. Та борода бовталася по долівці і заважала йому робити кроки. А очі у нього були надзвичайно добрі.

Вислухавши Перелесника, відразу запросив їх у хатинку, посадив на лаву біля столика і запропонував чай з печивом та бузиновим варенням.

А потім вже приготував борщ з галушками. Та всі разом сіли їсти.

 - Ну, діти мої. Куди прямуєте? - поцікавився вже потім господар хатинки.

Яринка розповіла, що вона не звідси. І що Перелесник обіцяв відвести її до Небесної арки, яка перенесе її додому.

Дідо хитро подивився на хлопчину.

- Ти диви. І що зовсім нічого собі не попросив? А якже твої забавлянки? Як це ти без хитрощів? 

Перелесник знітися і опустив голову.

- Лісовик прокляв. Не бути мені його помічником, не ганяти мавок до тих пір, поки щиро не допоможу невинній душі.

Дідо засміявся. І сміявся довго. Коли заспокоївся, додав:

- А я попереджав тебе, що з Лісовиком жарти недоречні. Ну, хлопче, має те, що маєш. Заслужив.

А Яринка уважно слухала. Тепер їй стало зрозуміло, чому Перелесник відразу став їй допомагати повернутися додому.

Відпочили, підсохли. Та й зібралися наші мандрівники йти далі. 

Дідо  вручив їм торбинку з пряниками та й показав вірний напрям до Небесної арки.

 - Я ж говорив, що Дідо нам допоможе, - не витримав тиші Перелесник.

Яринка відірвалася від своїх думок і відповіла:

- Так, говорив. Тобі мабуть краще знати. Це ж твоя батьківщина. Нумо, куди тепер? Що далі нас чекає?

Хлопчина задумався.

 - В цьому напрямку залишилося перейти край хухів, а за ним вже і потрібна нам долина буде. Там біля найвищого та найстарішого дерева стоїть Небесна арка.

Яринка посміхнулася.

- Край хухів? Це хто?

- Та звичайні хухи. Добрі, грайливі такі. Допомагають, якщо заблукаєш. А іноді, якщо ти їм сподобаєшся, то і попередять про небезпеку. Та таке рідко тут трапляється. Не хвилюйся. 

І через деякий час наші мандрівники помітили, що дерева стали не такими високими, а кількість різнокольорових квітів значно збільшилась.

Одна висока квітка дуже сподобалася Яринці. Щось подібне до соняшника. Але серединка немов хутром вкрита. Підійшла і хотіла рукою доторкнутися. Раптом хутряна чорна серединка поворухнулася. Потім запискотіла та замуркотіла. Рука дівчинки так і завмерла над квіткою.

- Ну, ось і край хухів. Вітаю. Ми до нього дісталися за досить короткий час, - сказав задоволений Перелесник. - Не бійся, Яринко, це просто хуха заснув на сонечку. А ти його трохи розбудила.

 - Хуха? - не повірила очам дівчинка.

А ще більше здивувалася, коли чорний клубок хутра став скочуватися з квітки. Показалися маленькі чорні оченята та тоненькі майже не помітні під хутром ніжки та ручки.

Впав хуха на травичку, потер бочок. Раптом змінив колір хутра на зелений, як і трава навкруги, і пішов далі в зарості квітів, тихо та невдоволено щось бурмочучи.

 - Він став зеленим! - шоковано помітила Яринка.