Глава 20. «Ярина і Володар Тіней»

Глава 20. «Ярина і Володар Тіней»

Осінь того року була особливо прекрасною.

Здавалося, сама природа вирішила подарувати замку Володаря Тіней останню казку перед приходом зими. Золоті, багряні та мідні листки кружляли над садом, тихо опускалися на кам'яні доріжки й вкривали землю м'яким килимом. На гілках старих дерев ще трималися останні плоди, а золоті троянди біля замку розквітали одна за одною, наче пробуджувалися після довгого сну.

У замку готувалися до осіннього балу.

Великі зали прикрасили гірляндами з осіннього листя, золотими стрічками та свічками. Під високою стелею мерехтіли чарівні вогники, схожі на маленькі зорі. Музиканти налаштовували інструменти, слуги поспішали з останніми приготуваннями, а Остап, який узяв на себе обов'язок стежити за святковим столом, уже встиг посваритися з кухарем через кількість пирогів.

— Я лише хочу переконатися, що гості не залишаться голодними! — обурювався він, ховаючи за спиною ще одну тарілку з медовими тістечками.

— Остапе, — зітхнув кухар, — ти вже третій раз переконуєшся.

— А раптом за попередні два рази щось змінилося?

Чорний Вовк, який лежав біля дверей, підняв голову й подивився на лісовика так, ніби чудово розумів, що той знову вигадує виправдання.

— Не дивися на мене так, — прошепотів Остап. — Ти теж отримаєш свою порцію.

Вовк задоволено махнув хвостом.

А тим часом у найвищій кімнаті замку Ярина стояла перед великим дзеркалом.

На ній була сукня кольору осіннього листя — поєднання золотого, мідного й ніжного бурштинового відтінків. Тканина м'яко спадала до підлоги, а тонка вишивка на ліфі нагадувала переплетені гілочки осінніх дерев. На плечах лежала легка накидка, прикрашена маленькими золотими листочками.

Її довге руде волосся спадало на спину однією густою, важкою косою. У косу вплели тонку золоту стрічку, а біля скроні закріпили маленьку прикрасу у формі осіннього листка.

Ярина дивилася на своє відображення й не могла стримати усмішки.

Ще зовсім недавно вона була полонянкою у цьому замку. Вона боялася його темних коридорів, незнайомих звуків і чоловіка, якого всі називали Володарем Тіней.

А тепер цей замок став місцем, де вона знайшла себе, друзів і кохання.

Не тому, що її змусили залишитися.

А тому, що вона сама цього захотіла.

У двері тихенько постукали.

— Можна? — почувся голос Остапа.

— Заходь!

Лісовик просунув голову в кімнату, побачив Ярину й завмер із таким виразом обличчя, ніби перед ним з'явилася справжня лісова богиня.

— Ой лишенько…

— Що сталося? — занепокоїлася Ярина.

— Та нічого! Просто тепер я розумію, чому наш Володар останнім часом ходить із такою дурнуватою усмішкою. Якби я мав таку наречену, теж, мабуть, усміхався б від ранку до ночі.

Ярина засміялася.

— Остапе!

— Що? Я ж кажу правду! — Він уклонився їй із перебільшеною урочистістю. — Ваша світлосте, дозвольте повідомити: ваш наречений уже третій раз питає, чи ви готові.

— Третій?

— Першого разу він запитав мене. Другого — Вовка. А втретє пішов сам перевіряти, чи не заблукав у власному замку.

Ярина прикрила рот долонею, стримуючи сміх.

— Передай йому, що я вже йду.

— З радістю! Бо якщо він запитає вчетверте, я боюся, що від хвилювання перетвориться на хмару диму.

Остап зник за дверима, залишивши Ярину з теплою усмішкою.

Вона востаннє поглянула на дзеркало, поправила золоту стрічку в косі й рушила до зали.

---

Морок чекав біля широких сходів.

На ньому був темний святковий одяг із тонкою золотою вишивкою. Чорне волосся спадало на чоло, а в очах відбивалося світло сотень свічок. Він здавався таким самим загадковим, як і в день їхньої першої зустрічі, але тепер у його погляді не було колишньої холодності.

Він нервував.

Володар Тіней, якого колись боялися цілі королівства, стояв посеред власного замку й хвилювався через те, що не знав, які слова сказати коханій.

Коли Ярина з'явилася на сходах, він забув про все.

Музика, розмови, шелест суконь — усе ніби зникло.

Він бачив лише її.

Руду косу, ніжну усмішку, блискучі очі й сукню, у якій вона нагадувала саму осінь.

Морок повільно простягнув руку.

— Ти прекрасна, Ярино.

— Ти вже говорив це сьогодні, — усміхнулася вона.

— Тоді скажу ще раз. І завтра. І через багато років, якщо ти дозволиш.

Вона вклала свою руку в його долоню.

— Дозволю.

Морок підніс її пальці до губ і ніжно поцілував.

Потім вони разом спустилися до святкової зали.

Коли двері відчинилися, гості зустріли їх оплесками. Серед запрошених були мешканці навколишніх сіл, старі знайомі Морока й люди, які колись боялися навіть вимовляти його ім'я. Тепер вони бачили перед собою не страшного володаря темряви, а чоловіка, який навчився відкривати своє серце.

Морок запросив Ярину на танець.

Музика почалася тихо, майже несміливо. Він поклав одну руку їй на талію, а другою тримав її долоню. Ярина наблизилася до нього, і вони закружляли посеред зали.

— Пам'ятаєш, як ми вперше танцювали? — прошепотів Морок.

— Пам'ятаю. Тоді ти дивився на мене так, ніби я була загадкою, яку неодмінно потрібно розгадати.

— А ти дивилася на мене так, ніби збиралася втекти за першої нагоди.

— Я й справді збиралася!

Морок засміявся.

— Знаю. І тепер я радий, що ти більше не мусиш тікати.

Ярина подивилася йому в очі.

— Колись я боялася твоїх тіней.

Морок ледь усміхнувся.

— А тепер?

Вона торкнулася долонею його щоки.

— Тепер знаю, що навіть найтемніша тінь може берегти найсвітліше кохання.

На мить Морок заплющив очі, ніби хотів назавжди запам'ятати ці слова.

А потім заспівав.

То була та сама пісня, яку Ярина чула в перші дні свого перебування в замку. Колись вона звучала самотньо й сумно, ніби в ній жила вся туга людини, яка давно втратила надію на щастя.