Ярина і Володар Тіней

Глава 19. «Світло в тінях»

Глава 19. «Світло в тінях»

Дорога до замку здавалася коротшою, ніж раніше.

Можливо, тому, що цього разу Морок не йшов нею сам.

Поруч із ним крокувала Ярина, тримаючи його за руку. Її довга руда коса спадала майже до пояса, а вітер грався окремими пасмами, прикрашаючи їх золотими листочками. Позаду плентався Остап, час від часу зупиняючись, щоб роздивитися незвичайні рослини, а чорний Вовк біг попереду, наче давно знав дорогу додому.

Дядько Ярини повернувся до своїх земель, пообіцявши невдовзі зустрітися з її батьком і розповісти йому правду.

Тепер попереду було найважливіше.

Морок мав виконати свою обіцянку.

Він повинен був відпустити Ярину додому, якщо вона цього захоче.

Навіть тепер, коли вона знову пам'ятала їхню історію й сама обрала залишитися поруч із ним.

— Ти мовчиш, — зауважила Ярина.

Морок повернув голову.

— Думаю.

— Про що?

— Про те, що скоро доведеться виконати одну обіцянку.

Ярина хитро примружилася.

— Ти дав так багато обіцянок, що доведеться уточнити.

— Я обіцяв, що поверну тобі пам'ять.

— І повернув.

— Обіцяв, що не змушуватиму тебе залишатися зі мною.

— І не змушуєш.

— А ще я обіцяв, що дозволю тобі повернутися додому.

Ярина зупинилася.

Морок теж зупинився й уважно подивився на неї.

— Я не забув, — сказав він. — Ти можеш повернутися до батька. Я не стану тебе затримувати.

Дівчина кілька секунд мовчала.

Потім усміхнулася.

— А якщо я не хочу йти?

Морок завмер.

— Що?

— Ти мене чув.

— Я просто... — Він розгублено провів рукою по волоссю. — Я хочу бути впевненим, що ти не залишаєшся через жалість до мене.

Ярина підійшла ближче.

— Мороку, я пройшла через чари забуття, повернула собі спогади й сама кинулася тобі в обійми. Невже ти досі думаєш, що я не знаю, чого хочу?

— Коли ти так кажеш, усе звучить дуже переконливо.

— Бо я говорю правду.

Вона піднялася навшпиньки й поцілувала його в щоку.

— Я хочу бути з тобою. Але тепер ми завжди вирішуватимемо все разом.

Морок усміхнувся.

— Домовилися.

— І жодних викрадень!

— Жодних.

— Навіть якщо я випадково заблукаю в лісі?

— Я знайду тебе.

Ярина підняла палець.

— Знайдеш і запитаєш, чи хочу я повертатися.

— Обіцяю.

— От тепер правильно.

Вона взяла його під руку, і вони рушили далі.

Позаду почувся голос Остапа:

— А можна я теж візьму з вас приклад і почну ставити людям запитання перед тим, як тягнути їх кудись?

Морок навіть не озирнувся.

— Було б чудово.

— А якщо людина не хоче йти зі мною збирати гриби?

— Тоді підеш збирати сам.

Остап замислився.

— Треба буде подумати над цією вашою філософією.

Вовк тихо фиркнув, наче повністю підтримував Морока.

---

Коли вони нарешті побачили замок, Ярина мимоволі сповільнила крок.

Він височів на пагорбі, оточений темними вежами й стародавніми стінами. Колись цей вигляд здавався їй моторошним. Вона пам'ятала, як прокинулася тут уперше, як боялася кожного шереху й мріяла лише про одне — повернутися додому.

Тепер усе було інакше.

Замок усе ще був похмурим, але більше не здавався ворожим.

У високих вікнах відбивалося осіннє небо. На кам'яних стінах тремтіли сонячні промені, а навколо воріт кружляли золоті листки.

— Він гарний, — тихо промовила Ярина.

Морок здивовано глянув на неї.

— Ти справді так думаєш?

— Так. Хоча йому не завадило б трохи більше квітів.

— Квітів?

— І світла. І, можливо, кілька затишних кімнат.

Морок подивився на величезні темні вежі.

— Ти хочеш змінити мій замок?

— Ні, — усміхнулася Ярина. — Я хочу допомогти тобі зробити його домом.

Ці слова торкнулися чогось глибокого в його серці.

Домом.

За довгі роки Морок звик вважати свій замок фортецею, місцем, куди ніхто не наважувався прийти без дозволу. Він будував високі стіни, ховався за чарами й переконував себе, що самотність — це ціна його сили.

А Ярина одним реченням змусила його подивитися на все інакше.

Можливо, замок міг бути не місцем, де він ховався від світу.

Можливо, тут можна було жити.

Любити.

Сміятися.

Чекати на друзів.

І повертатися сюди не тому, що за стінами небезпечно, а тому, що всередині на тебе хтось чекає.

Ворота повільно відчинилися.

Морок переступив поріг, і його тіні розійшлися по подвір'ю, як завжди.

Але цього разу вони не були чорними й холодними.

На їхніх краях мерехтіло золоте світло.

Ярина помітила це першою.

— Мороку, подивися!

Він опустив погляд.

Тінь від його руки лягла на каміння, але замість звичної темряви на поверхні з'явилися крихітні золоті іскри.

Морок повільно поворухнув пальцями.

Тінь повторила його рух.

Він підняв руку вище, і темна завіса над подвір'ям розступилася.

Крізь хмари пробився сонячний промінь.

Він упав просто на центральну доріжку.

Морок завмер.

— Я не робив цього, — прошепотів він.

Ярина всміхнулася.

— Можливо, тобі просто більше не потрібно ховати сонце.

Він подивився на небо.

Уперше за багато років воно здавалося йому не чужим, а близьким.

— Я завжди думав, що мої тіні — це прокляття, — тихо промовив Морок.

Ярина підійшла й узяла його за руку.

— Вони не роблять тебе чудовиськом.

— Люди бояться їх.

— Люди бояться багато чого, чого не розуміють.

Вона обережно торкнулася його долоні.

— Ти можеш керувати тінями, але вони не визначають, ким ти є. Тебе визначають твої вчинки. Те, як ти ставишся до інших. Те, що ти робиш, коли маєш силу завдати болю.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше