Ярина і Володар Тіней

Глава 18. «Право на вибір»

Глава 18. «Право на вибір»

У Вежі Тіней поступово згасало магічне світло.

Золоті іскри ще кружляли під високою стелею, а на кам'яній підлозі повільно танули залишки закляття, яке так довго тримало Ярину в полоні. Дівчина стояла поруч із Мороком, міцно тримаючи його за руку, наче боялася, що варто їй відпустити його — і все знову перетвориться на страшний сон.

Але Морок був поруч.

Справжній.

Той самий чоловік, якого вона колись боялася, потім полюбила, а згодом утратила через чужу магію.

Тепер вона пам'ятала все.

І не збиралася більше дозволяти комусь вирішувати за неї.

Біля розбитої колони стояв її дядько. Його посох лежав на підлозі, а сріблясте вбрання втратило колишнє сяйво. Він дивився на племінницю з виразом, якого Ярина ніколи раніше не бачила на його обличчі.

Розгубленістю.

— Ярино... — нарешті промовив він.

Вона повернулася до нього.

— Що?

Дядько зробив крок уперед, але Ярина не відпустила руки Морока.

Він це помітив.

І вперше не став вимагати, щоб вона відійшла від Володаря Тіней.

— Ти справді його кохаєш? — запитав він.

Ярина здивовано підняла брови.

— Ти досі сумніваєшся?

— Я просто... — Він замовк, шукаючи потрібні слова. — Я думав, що він зачарував тебе. Що ти не розумієш, наскільки він небезпечний.

— А ти запитав мене, чого я хочу?

Дядько опустив погляд.

— Ні.

— Ти поцікавився, чи щаслива я поруч із ним?

— Ні, Ярино.

— Ти хоча б раз дозволив мені самій розповісти тобі про свої почуття?

Він не відповів.

Ярина сумно всміхнулася.

— Ось бачиш. Ти навіть не намагався мене почути.

Морок ледь стиснув її долоню, але не втрутився. Він розумів, що ця розмова належить Ярині. Вона мала право сказати все, що накопичилося в її серці.

Навіть якщо ці слова болітимуть.

— Я знаю, що ти хотів мене захистити, — продовжила дівчина. — Ти завжди казав, що я для тебе майже як донька. Ти боявся, що зі мною щось станеться. Що я потраплю в небезпеку, що мене скривдять, що я страждатиму.

Дядько повільно кивнув.

— Я боявся втратити тебе.

— Але, намагаючись захистити мене від усього світу, ти позбавив мене найважливішого.

Ярина глибоко вдихнула.

— Права самій обирати свою долю.

Її голос тремтів, але вона не відступила.

— Ти стер мої спогади. Забрав у мене дні, які я прожила. Почуття, які відчула. Моменти, які були важливими для мене. Ти вирішив, що знаєш краще за мене, кого я повинна любити й з ким маю бути щасливою.

— Ярино, я...

— Дай мені закінчити, будь ласка.

Дядько замовк.

— Я не кажу, що Морок не помилявся. Він справді викрав мене, і я не забула цього. Він не мав права вирішувати за мене, коли ми вперше зустрілися. Але він зрозумів свою помилку. Він пройшов крізь небезпеки, щоб повернути мені пам'ять, і навіть не вимагав, щоб я повернулася до нього.

Ярина повернулася до Морока.

Він дивився на неї з такою ніжністю, що вона мимоволі усміхнулася.

— Він дав мені вибір, дядьку. А ти — ні.

Ці слова зависли в тиші.

Дядько подивився на Морока.

Той не усміхався й не намагався скористатися ситуацією. Він просто стояв поруч із Яриною, тримаючи її руку, і чекав.

Не вимагав перемоги.

Не бажав помсти.

І, здається, саме це остаточно похитнуло впевненість дядька в тому, що перед ним чудовисько.

— Я помилявся, — прошепотів він.

Ярина здивовано подивилася на нього.

— Що ти сказав?

Дядько підняв голову.

— Я сказав, що помилявся.

Він гірко всміхнувся.

— Усе життя я вважав, що магія дає мені можливість виправляти чужі помилки. Я звик думати, що якщо можу відвернути небезпеку, то маю право зробити це будь-якою ціною.

Він подивився на свої руки.

— А потім перестав розрізняти захист і контроль.

Ярина відчула, як до очей підступають сльози.

Вона не хотіла ненавидіти дядька. Попри все, він був частиною її родини. Колись він навчав її читати стародавні книги, показував, як розпізнавати лікувальні трави, і розповідав казки про чарівні ліси.

Але його вчинок завдав їй болю.

І одного вибачення було недостатньо, щоб усе стало як раніше.

— Я не знаю, чи зможу відразу пробачити тобі, — тихо сказала вона.

— Я розумію.

— Мені потрібен час.

— Ти його матимеш.

Дядько подивився на Морока.

— І ти... Ти теж маєш право ненавидіти мене. Я намагався знищити тебе. Використав проти тебе найсильніші закляття. Через мене ти міг загинути.

Морок мовчав.

Потім повільно підійшов до нього.

Остап, який до цього часу уважно стежив за розмовою, напружився.

— Тільки без нової битви, — пробурмотів він. — Мені здається, сьогодні ми вже використали весь запас героїзму.

Вовк сів поруч із ним.

— Так, я знаю, що ти ще готовий битися, — прошепотів Лісовик. — Але давай залишимо це на випадок, якщо хтось знову вирішить викрасти наречену.

Ярина почула останні слова й не втрималася від сміху.

Морок теж усміхнувся.

Він обернувся до друзів.

— Ви можете хоча б хвилину не коментувати все, що відбувається?

— Можемо, — серйозно відповів Остап.

Запала тиша.

Одна секунда.

Друга.

— Але це буде дуже важко, — додав він.

Ярина засміялася ще дужче.

Навіть Вовк видав дивний звук, схожий на тихе фиркання.

Напруга, що стискала серця всіх присутніх, нарешті трохи відступила.

Морок знову повернувся до дядька.

— Я не збираюся мститися тобі.

Чоловік здивовано підняв очі.

— Після всього, що я зробив?

— Так.

— Чому?

Морок на мить замислився.

— Бо я знаю, як це — дозволити страху керувати власними вчинками. Я теж думав, що можу втримати Ярину поруч, якщо просто заберу її до свого замку. Я переконував себе, що зможу зробити її щасливою, навіть не запитавши, чого хоче вона сама.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше