Глава 15. «Повернення Володаря»

 Глава 15. «Повернення Володаря»

Перші промені ранкового сонця пробивалися крізь густі верхівки дерев, коли Морок, Остап і чорний вовк нарешті вийшли з Лісу Забутих.

Позаду залишалося місце, де дерева шепотіли чужими голосами, туман намагався стерти найцінніші спогади, а саме повітря здавалося просоченим забуттям.

Морок ішов мовчки.

У його руці лежав Золотий Осінній Листок.

Він був маленьким, майже невагомим, але світився так яскраво, що навіть крізь пальці пробивалося тепле золотаве світло.

— То це і є той самий листок? — Остап витріщився на нього. — Той, заради якого ми ледь не стали частиною якогось дерева?

Морок ледь усміхнувся.

— Так.

— І він справді поверне Ярині пам'ять?

Морок стиснув листок у долоні.

— Якщо старий рукопис не брехав.

Остап на мить замовк.

— А якщо брехав?

Морок подивився вперед.

— Тоді я знайду інший спосіб.

Чорний вовк ішов поруч, час від часу озираючись на них. Його золоті очі світилися спокійним, майже людським розумом.

Та щойно вони наблизилися до дороги, вовк раптом зупинився.

Він підняв голову й тихо загарчав.

Морок одразу насторожився.

— Що сталося?

Вовк дивився на далекі пагорби.

Остап примружився.

— Ти теж це відчуваєш?

— Що?

Лісовик провів долонею по повітрю.

Його обличчя змінилося.

— Магію.

Морок різко обернувся.

Десь далеко, за пагорбами, спалахнуло темне фіолетове світло.

Він відчув її одразу.

Магію того, хто забрав у Ярини пам'ять.

— Дядько, — тихо сказав Морок.

І в ту ж мить золотий листок у його руці затремтів.

Морок зрозумів.

Вони запізнювалися.

---

У цей самий час Ярина стояла біля вікна батьківського дому.

Вона дивилася на осінній сад, але бачила його наче вперше.

Останні кілька днів її переслідували дивні сни.

Чоловік із чорним волоссям.

Його очі.

Його голос.

Мелодія, яку вона не могла забути, хоча не пам'ятала, звідки її знає.

Вона торкнулася скроні.

— Хто ти?.. — прошепотіла дівчина.

За її спиною тихо відчинилися двері.

Ярина обернулася.

На порозі стояв її дядько.

Він виглядав схвильованим.

— Нам треба йти.

— Куди?

— Подалі звідси.

— Чому?

Дядько не відповів.

Його погляд упав на долоню Ярини.

На ній лежав маленький золотий листок.

Той самий, який з'являвся у неї після снів.

Чоловік зблід.

— Де ти його взяла?

Ярина здивовано подивилася на листок.

— Я не знаю.

Дядько різко підійшов до неї.

— Віддай.

— Навіщо?

— Ярино, зараз немає часу на пояснення.

Вона відступила.

— Ви мене лякаєте.

— Я намагаюся тебе врятувати!

— Від кого?

Дядько стиснув щелепи.

— Від нього.

— Від кого?

— Від Володаря Тіней.

При цьому імені серце Ярини раптом боляче стиснулося.

Вона не знала чому.

Але десь глибоко всередині щось відгукнулося.

Наче це ім'я було їй знайоме.

Наче вона вже колись чула його.

Наче...

Любила того, кого мала боятися.

— Я не хочу нікуди йти, — твердо сказала Ярина.

Дядько схопив її за руку.

— Ти підеш зі мною.

— Відпустіть!

— Пізно.

Він витягнув із кишені маленький чорний камінь.

Навколо них спалахнуло фіолетове світло.

Ярина відчула, як підлога зникає з-під ніг.

— Що ви робите?!

— Рятую тебе.

За секунду вони зникли.

---

Морок побачив спалах магії ще здалеку.

Він зупинився.

— Вони рушили.

Остап підійшов ближче.

— Ти впевнений?

— Так.

Морок підняв руку.

Тіні навколо нього здійнялися в повітря, утворюючи чорний потік.

Він побачив видіння.

Ярина.

Вона стояла біля старої вежі.

Її дядько тримав її за руку.

А потім видіння зникло.

Морок стиснув кулаки.

— Стара вежа.

Остап одразу зрозумів.

— Та, що біля Чорних скель?

— Саме вона.

Морок сів на коня.

Чорний вовк побіг поруч.

Остап ледве встиг застрибнути на свого коня.

— Можна було хоча б попередити!

— Нам треба поспішати.

— Це я вже зрозумів!

Вони помчали вперед.

---

Стара вежа стояла на краю високої скелі.

Колись вона була частиною фортеці, але час зруйнував її стіни.

Тепер залишилися лише кам'яні сходи, потріскані стіни та висока вежа, над якою постійно клубочилися темні хмари.

Дядько привів Ярину всередину.

— Ви не можете тримати мене тут!

— Можу.

— Чому?!

— Бо інакше він тебе забере.

Ярина подивилася на нього.

— А якщо я не хочу, щоб мене рятували?

Дядько мовчав.

— Ви боїтеся його, — сказала вона.

— Ти не знаєш, на що він здатний.

— Але ви знаєте.

Він відвернувся.

— Я знаю достатньо.

Ярина підійшла до маленького вікна.

Далеко внизу було видно дорогу.

І раптом...

Вона почула музику.

Тиху.

Знайому.

Неймовірно знайому.

Ярина завмерла.

Мелодія.

Та сама.

Вона заплющила очі.

І перед нею виникла картина.

Великий зал.

Свічки.

Темноволосий чоловік стоїть біля відчиненого вікна.

Він співає.

Його голос м'який.

Теплий.

Він дивиться на неї.

— Я співав цю пісню багато років...

Ярина схопилася за голову.

— Ні...

— Що з тобою? — дядько підбіг до неї.

— Я... я бачила його.

— Кого?

Вона не відповіла.

Перед очима знову виник той самий чоловік.