Глава 14. «Берегиня золотого листка»

Глава 14. «Берегиня золотого листка»

Ліс ставав дедалі тихішим.

Після випробування Дзеркалом Правди Морок, Остап і Вовк рушили далі. Здавалося, що навіть дерева тепер дивляться їм услід.

Золоті листки повільно падали з гілок, але, торкнувшись землі, одразу зникали.

Ніби ліс забирав їх собі.

Вовк ішов попереду.

Його чорна шерсть майже зливалася з тінями, а золоті очі час від часу спалахували між деревами.

Остап плентався позаду.

— Скільки ми ще будемо йти?

Морок не відповів.

— Мороку?

— Не знаю.

— А ти хоча б приблизно знаєш?

— Ні.

Остап зітхнув.

— Чудово.

Він подивився на Вовка.

— А він знає?

Морок глянув на звіра.

— Думаю, так.

— Тоді чому він не може сказати?

Морок ледь усміхнувся.

— Бо він вовк.

— Дивно. Дуже зручна відмовка.

Вовк озирнувся.

Остап одразу підняв руки.

— Я нічого поганого не сказав.

Вовк пирхнув і продовжив шлях.

Через деякий час дерева почали рідшати.

Попереду з'явилося дивне світло.

Спочатку воно було слабким.

Потім стало золотим.

Морок зупинився.

— Ми прийшли.

— Куди? — запитав Остап.

Вовк вийшов на галявину.

І всі троє завмерли.

Посеред галявини росло величезне дерево.

Його стовбур був білим, майже срібним.

Гілки тягнулися високо в небо.

На них не було жодного листка.

Лише одного.

Єдиного.

Золотого.

Він світився так яскраво, що навколо дерева не було жодної тіні.

— Золотий листок... — прошепотів Морок.

Остап відкрив рукопис.

Сторінки самі почали перегортатися.

— Тут написано...

Він примружився.

— «Той, хто знайде дерево, побачить те, заради чого прийшов».

— І?

— Далі написано: «Але торкнутися листка зможе лише той, хто не бажає володіти чужим серцем».

Морок мовчав.

Раптом почувся жіночий голос:

— Тоді навіщо ти прийшов?

Усі обернулися.

На іншому боці галявини стояла жінка.

Вона була одягнена в довгу сукню кольору осіннього листя. Її волосся було сріблястим, а очі — такими зеленими, що нагадували ліс після дощу.

Поруч із нею стояв білий олень.

Жінка дивилася прямо на Морока.

— Я — Берегиня Золотого Дерева.

Морок схилив голову.

— Я прийшов по золотий листок.

— Я знаю.

— Він потрібен, щоб повернути пам'ять Ярині.

Берегиня повільно підійшла до нього.

— Ти кажеш «потрібен».

— Так.

— Чому?

— Бо її пам'ять була викрадена чарами.

— І що ти зробиш, коли вона все згадає?

Морок відповів не одразу.

— Поверну її додому.

Остап здивовано подивився на нього.

Берегиня теж помітила його відповідь.

— Додому?

— Так.

— А ти?

— Я залишуся.

— Сам?

— Якщо вона цього захоче.

Берегиня довго дивилася на нього.

— Ти справді готовий?

— Так.

— Навіть якщо Ярина згадає все й вирішить ніколи більше тебе не бачити?

Морок заплющив очі.

Перед ним знову виник образ Ярини.

Її усмішка.

Її довга руда коса.

Її сміх у чарівному саду.

Її переляканий погляд у день викрадення.

— Так.

Остап тихо прошепотів:

— Мороку...

Берегиня підняла руку.

— Тоді починаємо.

Земля під ногами змінилася.

Галявина зникла.

Морок опинився в замку.

Він побачив Ярину.

Вона стояла біля дверей.

— Відпусти мене, — сказала вона.

Морок підійшов.

— Я відпускаю.

— Ти справді дозволиш мені піти?

— Так.

— Навіть якщо я більше ніколи не повернуся?

Морок відчув біль у грудях.

Але кивнув.

— Так.

Ярина відчинила двері.

За ними був шлях додому.

Вона зробила крок.

Морок хотів покликати її.

Хотів сказати: «Залишся».

Але змовчав.

Ярина зникла.

Замок спорожнів.

Тіні згасли.

Морок залишився сам.

Берегиня з'явилася перед ним.

— Чому ти не зупинив її?

— Бо вона мала право піти.

— Але ти її любиш.

— Саме тому.

Берегиня нічого не відповіла.

Світ навколо знову змінився.

Тепер Морок стояв перед величезним троном.

На ньому сиділа Ярина.

Навколо неї стояли люди.

Вони вклонялися їй.

— Ти можеш зробити її своєю королевою, — сказала Берегиня. — Вона буде поруч із тобою назавжди.

Морок подивився на Ярину.

Вона усміхалася.

Але її усмішка була порожньою.

— Вона щаслива?

— Вона підкоряється тобі.

— Я запитав не це.

Берегиня мовчала.

Морок підійшов до трону.

— Я не хочу, щоб вона була моєю підданою.

Картина зникла.

Наступне випробування було ще страшнішим.

Морок побачив Ярину поруч з іншим чоловіком.

Вони були щасливі.

Ярина сміялася.

Чоловік тримав її за руку.

Берегиня стояла поруч.

— Ти можеш залишити все як є, — сказала вона. — Забудь про неї.

Морок дивився на Ярину.

Біль стискав його серце.

Але він тихо відповів:

— Якщо вона щаслива...

Він зробив глибокий вдих.

— Я прийму це.

Берегиня зникла.

Морок знову опинився перед Золотим Деревом.

Остап стояв поруч.

Вовк сидів біля його ніг.

А Берегиня дивилася на Морока вже зовсім інакше.

— Тепер я знаю відповідь.

Морок підняв очі.

— Яку?

— Ти справді хочеш повернути їй пам'ять не для того, щоб забрати її собі.

Вона підійшла до дерева.

Підняла руку.

Золотий листок відірвався від гілки.