Глава 12. «Дорога до Лісу Забутих»

Глава 12. «Дорога до Лісу Забутих»

На світанку ворота замку відчинилися.

Морок вийшов першим.

За плечима в нього був темний плащ, а в руці — стародавній рукопис.

Слідом вискочив Остап.

— Почекай!

Морок озирнувся.

— Що?

— Ти зібрав усе необхідне?

— Так.

Остап заглянув у його сумку.

— Їжа?

— Є.

— Вода?

— Є.

— Карта?

— Є.

— Ліхтар?

— Є.

— Гарний настрій?

Морок похмуро подивився на нього.

— Ні.

Остап зітхнув.

— Ну, хоча б щось.

Вони вирушили в дорогу.

Позаду залишився замок.

Морок востаннє озирнувся.

На пагорбі серед осіннього листя виднілися золоті троянди.

Він подумки пообіцяв Ярині:

«Я поверну тебе».

🌲 Чорний ліс

До вечора вони дісталися Чорного лісу.

Дерева тут були настільки високими, що їхні вершини губилися в темряві.

— Не відставай, — сказав Морок.

— Я не відстаю.

Остап ступив убік і мало не впав у яму.

— Майже не відстаю.

Морок ледь усміхнувся.

Та раптом дерева почали шепотіти.

— Ярина…

Морок зупинився.

Остап теж почув.

— Не слухай.

— Я чую її.

— Ні. Це ліс.

Шепіт став гучнішим.

«Мороку…»

Він зробив крок уперед.

— Вона кличе мене.

Остап схопив його за плащ.

— Це пастка!

Дерева навколо почали змінюватися.

Морок побачив Ярину.

Вона стояла між деревами.

У тій самій сукні, в якій він уперше її побачив.

— Мороку…

Він хотів підійти.

Але Остап ударив його палицею по нозі.

— Ай!

— Пробач!

— За що?!

— За те, що рятую тебе від дурного рішення!

Морок подивився на примарну Ярину.

— Це не вона.

Він заплющив очі.

— Я знаю її голос.

Ілюзія зникла.

Ліс знову став темним.

🌫️ Долина туманів

Наступного дня вони спустилися в долину.

Навколо стояв густий білий туман.

Морок простягнув руку.

Тіні зникали в ньому.

— Тут моя магія майже не працює.

— Тоді тримайся за мене, — сказав Остап.

— За тебе?

— А що? Я надійний.

За кілька хвилин Морок почув голос.

— Ти вже забув її.

Він зупинився.

— Хто говорить?

— Вона забула тебе. Чому ти досі пам'ятаєш?

Морок мовчав.

Голос продовжив:

— Вона живе без тебе.

Ці слова боліли.

Але Морок відповів:

— Можливо.

Він стиснув кулак.

— Але я не живу без неї.

Туман розступився.

Остап усміхнувся.

— Правильна відповідь.

🪞 Дзеркальне озеро

На третій день вони дійшли до озера.

Його поверхня була настільки гладкою, що нагадувала дзеркало.

Морок підійшов ближче.

У воді він побачив Ярину.

Вона сміялася.

Потім вони танцювали.

Потім гуляли садом.

Потім вона тримала його за руку.

Морок торкнувся води.

Картина змінилася.

Ярина дивилася на нього холодно.

— Хто ви?

Морок відсахнувся.

Остап тихо сказав:

— Не дивись.

Але Морок уже зрозумів.

Озеро показувало його найбільший страх.

Він закрив очі.

— Вона може мене забути.

Потім відкрив їх.

— Але я її не забуду.

Вода сколихнулася.

Дзеркальна поверхня тріснула.

Шлях відкрився.

🕯️ Покинуте село

Надвечір вони побачили старе село.

Будинки стояли порожні.

У деяких вікнах горіли свічки.

— Тут хтось живе? — прошепотів Остап.

— Не знаю.

Вони зайшли в село.

Раптом двері одного будинку відчинилися самі.

Звідти почувся жіночий голос:

— Мороку…

Він завмер.

Цього разу голос був справжнім.

Знайомим.

Таким, який він чув сотні разів.

Ярина.

Морок кинувся вперед.

Остап побіг за ним.

У будинку нікого не було.

Лише свічка.

Поруч лежав маленький золотий листок.

Морок підняв його.

На мить він відчув тепло.

— Вона пам'ятає, — прошепотів він.

Остап похитав головою.

— Можливо, ще ні.

— Тоді що це?

Лісовик подивився на листок.

— Надія.

Раптом із темряви почувся гарчання.

Морок обернувся.

На дорозі стояв великий чорний вовк.

Його очі світилися золотом.

Остап сховався за Морока.

— Я так і знав.

— Що?

— Що нам не вистачало ще однієї проблеми.

Вовк повільно підійшов.

Морок приготувався до бою.

Але звір не напав.

Він сів перед ними.

І подивився прямо на золотий листок у руці Морока.

Потім перевів погляд на ліс.

— Ти знаєш дорогу? — запитав Морок.

Вовк підвівся.

Зробив кілька кроків.

Зупинився.

Озирнувся.

Наче чекав, що вони підуть за ним.

Остап тихо сказав:

— Схоже, він хоче показати нам шлях.

Морок кивнув.

— Тоді йдемо.

Вовк повів їх углиб лісу.

Дерева ставали дедалі темнішими.

Повітря — холоднішим.

Але Морок більше не боявся.

Він знав, заради чого йде.

Попереду був Ліс Забутих.

Місце, де можна втратити все.

Навіть власне ім'я.

Але Морок мав одну річ, яку ніяка магія не могла в нього забрати.

Пам'ять про Ярину.

І поки він пам'ятав її…

він не збирався здаватися.