Ярина і Володар Тіней

Глава 10. «Ярина, яка мене не пам'ятає»

Глава 10. «Ярина, яка мене не пам'ятає»

Ярина повернулася додому наступного дня.

Все навколо здавалося знайомим.

Будинок.

Кімнати.

Старі меблі.

Навіть запах сушених трав, які завжди лежали на кухні.

Але чомусь дівчина почувалася так, ніби повернулася не додому, а в чуже місце.

Вона стояла біля вікна й дивилася на сад.

— Ти нарешті вдома, — сказав дядько.

Ярина повернулася до нього.

— Так.

— Тепер усе буде добре.

Вона кивнула, хоча сама не знала, чи справді в це вірила.

Дядько посадив її за стіл.

— Ти повинна знати правду про того чоловіка.

Ярина насупилася.

— Про якого?

— Про Морока.

Саме ім'я викликало в ній дивне відчуття.

Наче десь усередині щось здригнулося.

— Хто він?

— Чудовисько.

Дядько говорив упевнено.

— Він заманив тебе до свого замку. Хотів зробити тебе своєю полонянкою. Його магія небезпечна.

Ярина слухала.

Але всередині з'являлося незрозуміле заперечення.

— Він справді хотів мені нашкодити?

— Так.

Ярина опустила очі.

— Чому тоді я нічого не пам'ятаю?

Дядько на мить замовк.

— Магія Морока стерла твої спогади.

Це була брехня.

Але Ярина не могла цього знати.

Вона повірила.

Принаймні хотіла повірити.

Наступної ночі їй наснився сон.

Вона стояла посеред осіннього лісу.

Навколо кружляло золоте листя.

Десь далеко звучала мелодія.

Та сама мелодія.

Сумна.

Ніжна.

Наче пісня, яку вона знала все життя.

Ярина пішла на звук.

Між деревами стояв чоловік.

Високий.

З чорним волоссям.

Він дивився на неї.

Не говорив.

Просто дивився.

Ярина хотіла підійти.

— Хто ви?

Чоловік усміхнувся.

— Ти сама знаєш.

— Я вас не пам'ятаю.

Його усмішка зникла.

— Але твоє серце пам'ятає.

Ярина прокинулася.

Вона різко сіла в ліжку.

Щоки були мокрими від сліз.

Дівчина торкнулася обличчя.

— Чому я плачу?..

Вона не знала.

Наступної ночі сон повторився.

І ще наступної.

Щоразу той самий чоловік.

Те саме чорне волосся.

Той самий погляд.

Та сама пісня.

І щоразу після пробудження Ярина плакала.

Одного ранку вона прокинулася ще до світанку.

У кімнаті було холодно.

Дівчина повільно сіла на ліжку.

І раптом відчула щось у долоні.

Вона розтиснула пальці.

На її руці лежав маленький золотий листочок.

Ярина завмерла.

Листок був незвичайний.

Наче зроблений із тонкого золота.

Він ледь помітно світився.

— Звідки ти взявся?..

Вона озирнулася.

Вікно було зачинене.

Двері теж.

Ніхто не заходив до кімнати.

Ярина обережно піднесла листочок до обличчя.

І в ту ж мить у голові пролунав чоловічий голос:

«Осінь тобі пасує».

Дівчина різко відсмикнула руку.

Серце забилося швидше.

Вона не знала цих слів.

Не пам'ятала їх.

Але чомусь вони здалися їй такими знайомими.

Ярина притиснула золотий листочок до грудей.

— Хто ти?..

За вікном здійнявся вітер.

Десь далеко, за лісом, на мить прозвучала та сама мелодія.

Та сама пісня, яку вона чула уві сні.

Ярина підвелася.

Їй раптом захотілося піти туди.

Не знаючи куди.

Не знаючи навіщо.

Просто тому, що серце підказувало:

там її хтось чекає.

А далеко від людського дому, у темному замку, Морок стояв біля вікна.

У його долоні лежало друге золоте листя.

Він дивився на нього й тихо прошепотів:

— Ти можеш не пам'ятати мене, Ярино.

Він заплющив очі.

— Але я не дозволю твоєму серцю забути.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше