Глава 4. Таємниця самотнього серця

Глава 4. Таємниця самотнього серця

Ярина не знала, скільки часу блукала замком.

Після розмови з Мороком їй хотілося побути на самоті. Не тому, що вона боялася його так само сильно, як учора. Просто в голові було надто багато запитань.

Хто він?

Навіщо забрав її?

Чому назвав саме її?

І найголовніше — чому в його голосі іноді звучала така дивна самотність?

Ярина звернула в черговий коридор і зупинилася.

Перед нею були високі двері.

Вони відрізнялися від усіх інших. На них не було ані золотих прикрас, ані магічних символів. Лише товстий шар пилу.

— Напевно, тут ніхто не буває, — прошепотіла вона.

Дівчина обережно штовхнула двері.

Вони зі скрипом відчинилися.

За ними виявилася бібліотека.

Ярина завмерла.

Високі полиці здіймалися майже до самої стелі. Книги стояли всюди: на полицях, на столах, навіть на підлозі. Деякі були вкриті пилом настільки товстим, що здавалося, їх не відкривали сотні років.

Посередині кімнати стояв великий дерев'яний стіл.

На ньому горіла одна-єдина свічка.

Ярина підійшла ближче.

— Цікаво...

Вона провела пальцем по корінцях книг.

«Історія Тіньового королівства».

«Магія давніх часів».

«Закляття безсмертних».

Дівчина вже хотіла взяти останню книгу, коли її погляд зупинився на іншій.

Невеликій.

У чорній обкладинці.

На ній срібними літерами було написано:

«Володар Тіней».

Серце Ярини забилося швидше.

Вона озирнулася.

У бібліотеці нікого не було.

— Якщо він не хотів, щоб я це читала, то навіщо залишив тут?

Вона взяла книгу.

Сторінки були старими, пожовклими, але дивним чином не зіпсованими часом.

Ярина відкрила першу сторінку.

І прочитала:

«До того, як стати Володарем Тіней, він був людиною».

Ярина завмерла.

— Людиною?..

Вона почала читати далі.

У книзі розповідалося про чоловіка на ім'я Морок.

Колись він жив серед людей. Не мав ані замку, ані влади, ані безсмертя. Він був звичайним юнаком, який умів любити, дружити й мріяти.

А потім усе змінилося.

Багато років тому проти нього використали давнє закляття.

Чому?

Цього книга не пояснювала.

Лише зазначалося, що після закляття його тіло змінилося, а разом із ним змінилися і його сили.

Тіні почали слухатися його.

Темрява стала частиною його самого.

А люди, які колись його знали, почали боятися.

Від нього тікали.

Його називали чудовиськом.

Володарем Тіней.

Сам Морок зник у своєму замку.

І більше ніколи не повернувся до людей.

Ярина повільно перегорнула сторінку.

Там було написано лише одне речення:

«Найстрашнішим для нього стало не закляття, а те, що одного дня він перестав вірити, що хтось зможе побачити за тінями людину».

Ярина опустила книгу.

Чомусь від цих слів їй стало сумно.

— Отже, ти теж колись був людиною...

— Не варто читати чужі таємниці.

Ярина здригнулася.

Книга мало не випала з її рук.

Вона обернулася.

У дверях стояв Морок.

Темний плащ спускався до підлоги, а навколо його ніг ледве помітно ворушилися тіні.

Але цього разу він не здавався їй страшним.

Лише втомленим.

— Я не знала, що це таємниця, — тихо сказала Ярина.

— Тепер знаєш.

Він зробив крок до неї.

Ярина не відступила.

— Ти справді був людиною?

Морок мовчав.

— Хто наклав на тебе прокляття?

Тиша.

— І чому?

Його погляд став холоднішим.

— Досить.

Ярина стиснула книгу.

— Але я хочу знати.

— Навіщо?

— Тому що ти забрав мене сюди, — відповіла вона. — Я маю право знати, хто ти.

Морок відвернувся.

На кілька секунд у бібліотеці запанувала тиша.

— Колись, — нарешті промовив він, — я справді був людиною.

Ярина уважно слухала.

— Я жив серед людей. Мав друзів. Мав дім. Думав, що моє життя буде звичайним.

Він усміхнувся, але в цій усмішці не було радості.

— Я навіть вірив у кохання.

Ярина нічого не сказала.

— А потім прийшли ті, хто вирішив, що я не повинен мати щастя.

— Хто вони?

— Люди.

Морок опустив погляд.

— Люди, яких я колись вважав близькими.

Ярина відчула, як по спині пробіг холод.

— Вони ображали тебе?

— Так.

— І після цього ти став Володарем Тіней?

Морок кивнув.

— Спочатку я ненавидів їх. Потім ненавидів себе. А згодом перестав відчувати щось взагалі.

Він підійшов до вікна.

За склом виднівся темний ліс.

— Роки минали. Люди приходили й зникали. Я залишався.

— Тобі було самотньо?

Морок довго мовчав.

— Так.

Це коротке слово прозвучало тихіше, ніж усі його попередні відповіді.

Ярина подивилася на нього.

— Але ти ж Володар Тіней. У тебе є цей замок. Магія. Твої тіні...

— Тіні не розмовляють зі мною, коли мені самотньо.

Ярина замовкла.

Морок опустив голову.

— Я давно перестав сподіватися.

— На що?

Він подивився їй просто в очі.

— Що хтось колись зможе мене полюбити.

Ярина не знала, що відповісти.

Вперше вона побачила перед собою не загадкового Володаря Тіней.

Не страшного чаклуна.

Не викрадача.

А чоловіка, який багато років жив у величезному замку, оточений магією та темрявою, але не мав поруч жодної людини, яка б назвала його своїм.

— Мороку...

— Не треба мене жаліти.

— Я тебе не жалію.

Він здивовано підняв очі.

— Тоді що?

Ярина на мить замислилася.

— Я просто намагаюся тебе зрозуміти.

У його погляді щось змінилося.